ПОСТУПАЙТЕСЯ ДОРОГОЮ КОЛІ !

Ще одна історія з життя. Цього разу Володимир Парієнко згадує обставини отримання першого водійського посвідчення – своєрідної перпустки на широкий асфальт.

Водитель-оленьОднією із проблем районних підрозділів енергетичної галузі на початку 80-х років минулого століття було незадовільне забезпечення автотранспортом. Обласні підприємства електромереж отримували автомобілі за рознарядками державних планових органів у дуже обмеженій кількості. При надходженні нового транспорту вони, зазвичай, обновлювали свій автопарк, а у РЕМи віддавали техніку, яка вже побула у використанні і, почасти, відслужила встановлений термін. На місцях раділи кожній подачці зверху.

Якось у розпорядження Великописарівського РЕМу виділили моторолер «Муравєй» – абсолютно новий виріб вітчизняної промисловості, з будкою для перевезення вантажів, який міг бути корисним і на виробництві, і в особистому підсобному господарстві.

Начальник РЕМ, маючи за сумісництвом статус керівника «політбюро», цілодобово боровся із зеленим змієм шляхом його «знищення» і на управління примітивним транспортним засобом не претендував. Тож моторолер діставався мені, чому я був надзвичайно радий. Їзда за кермом надає незабутні відчуття та враження, адреналін збуджує молоду кров. У моєму віці (було 26 років) – хоч на мітлі баби-яги, лише б на максимальній швидкості!

З допомогою Василя Павловича Мірошника (водій ОВБ, мав удома аналогічний транспорт) я опанував навики управління та обслуговування моторолера, почав на ньому їздити. Щоправда, лиш польовими шляхами, аби не зустрічатися з працівниками ДАІ.

Для їзди асфальтом потрібно було пройти навчання і отримати права мотоцикліста. Якраз тоді місцева автошкола ДТСААФ набирала чергову групу курсантів, у якій я разом з майстром Кириківської дільниці Іваном Васильовичем Каратєєвим і став проходити навчання.

Заняття проводилися в учбових класах райсільгосптехніки у селищі Кириківка, на відстані 30 кілометрів від моєї оселі. Тому регулярною присутністю на уроках я похвалитися не міг, лише протягом останнього тижня довелося щоденно ходити на лекції та надолужувати пропущений матеріал.

Напередодні екзаменів вдалося роздобути комплект екзаменаційних білетів з відповідями на запитання і старанно їх вивчити. З допомогою досвідчених водіїв РЕМу опанував змістовні нюанси запитань та визубрив напам’ять правильні відповіді.

Окрім знань Правил дорожнього руху, під час екзаменів перевірялися навики практичної їзди за кермом, якими ми оволодівали під керівництвом інструктора з водіння Крамаренка Володимира Михайловича. Він працював інженером райсільгосптехніки, в автошколі викладав за сумісництвом. Тому уроки проводив вечорами, після закінчення робочого дня на основній роботі.

В якості учбового транспортного засобу у його розпорядженні знаходився мотоцикл марки «Мінськ», добряче пом’ятий нашими попередниками, за що його в народі прозвали Мустангом.

Курсанти на екзаменах повинні були продемонструвати початок та завершення руху, їзду по колу, зигзагу та по вісімці. Поблизу асфальтованого майданчика, на якому білою фарбою нанесені вищевказані фігури, знаходився вхід до буфету робітничої їдальні, де до 20-ї години велася торгівля спиртними напоями.

Тиняючись без діла у той час, коли курсанти опановували їзду, Володимир Михайлович поневірявся в буфеті, пив вино та безугавно курив. Періодично виходячи на вулицю, він сідав за кермо і демонстрував майстер-клас управління мотоциклом. Їздив він безстрашно, з вітерцем. Швидкість на віражах збільшувалася пропорційно кількості спожитих доз.

У переддень здачі екзаменів курсанти до пізнього вечора тренувалися за кермом, доводячи до вдосконалення придбані навики. Інструктор традиційно розважався в буфеті. Уже в сутінках прийшов на тренувальний майданчик, виматюкав чергового підкорювача Мустанга:

– Що ти повзаєш, немов черепаха? Дивись, як треба!

Приборкавши таратайку, розігнав її на ввесь газ, лиш іскри вилітали із затиснутої в губах сигарети. На одному з віражів, втративши рівновагу, мотоцикл на швидкості гепнувся об асфальт. Володимир Михайлович відбувся опіком ноги, придавленої розжареною випускною трубою. Окрім цього, в результаті удару тріснули два болти, якими кермо кріпилося до станини.

Винуватець аварії намагався організувати термінове виготовлення болтів у майстернях сільгосптехніки. Але з’ясувалося, що для цього потрібна міцна високоякісна сталь, якої у наявності не було.

Закінчилося тим, що наступного ранку із резервів ДТСААФ терміново привезли новий мотоцикл такої ж марки. Щоправда, їзда на ньому суттєво відрізнялася від управління розбитим Мустангом, тому напередодні екзамену кожному з курсантів задля адаптації довелося пройти додатковий урок.

У нашій навчальній групі, яка нараховувала тридцять учнів, виділявся курсант Микола, працюючий вантажником на залізниці. Виділявся з негативного боку – повною відсутністю здібностей до запам’ятовування інформації та аналітичного мислення.

Вранці з Охтирки приїхав автобус ДАІ, обладнаний апаратурою для перевірки знань – чотирма примітивними апаратами, віддалено схожими на теперішні комп’ютери. Кожен з них мав настільну клавіатуру та великий екран, закріплений на вертикальних стінках всередині салону.

 Курсанти по черзі тягли екзаменаційні білети. У відповідності з номером білета на екрані висвічувалися десять запитань, на кожне з яких машина пропонувала чотири варіанти відповіді. Протягом десяти хвилин необхідно вибрати правильні варіанти та натиснути відповідні кнопки.

На кожну відповідь апаратура реагує відповідним чином. Якщо відповідь правильна – загорається зелена лампочка. Якщо навпаки – червона. Для отримання позитивного результату у десяти відповідях можна допустити не більше однієї помилки. Після другої помилки обладнання автоматично відключається, видається сигнал про припинення екзамену.

У такому випадку через місяць потрібно їхати до Охтирки та за додаткову плату ще раз намагатися пройти перевірку і отримати омріяні права.

Даішники попередили курсантів, що техніка унікальна, дуже дорога та тендітна. Просили обережно до неї ставитися, кнопки натискати акуратно.

Коля-вантажник слухав інструктаж зі зреченим виглядом, поглядаючи на диво-апаратуру. Єдине уточнювальне запитання, яке він задав, стосувалося наслідків для курсантів у випадку пошкодження обладнання. Даішники відповіли, що «неприємності на все життя будуть забезпечені», і перевірка знань розпочалася.

Я пройшов її успішно, з одною помилкою. Іван Васильович – взагалі без помилок. Поряд, у їдальні сільгосптехніки, планувався колективний святковий обід, куди ми з колегою й направилися для зняття стресу.

Відразу за нами підійшов і усміхнений Микола.

– Ну то що, Колю, можна поздоровити – здав екзамен?

– Та де там здав… Провалився.

– А чому ж такий щасливий?

– Радію, що все так добре закінчилося… Тільки-но натиснув кнопку відповіді на друге запитання, екран загорівся червоним світлом і почала ревіти сирена. Я й подумав, що вивів з ладу дорогоцінне устаткування. А, з’ясувалося, – всього-на-всього не здав… Подумаєш, проблема! Коли-небудь та й здам. От якби зламав апаратуру, отоді були б проблеми…

Та обставина, що обидві відповіді на перші запитання виявилися помилковими (тобто, рівень знань – нульовий!), Колю не бентежила ані на йоту.

Каратєєв, який проживає неподалік від нього, розповідав, що Микола їздив до Охтирки на переекзаменування ще багато разів – і все безрезультатно! Права йому вдалося отримати лише завдяки хабару міліцейському керівництву.

Трапиться на шляху такий Коля – краще поступіться дорогою!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Я згоден з політикою конфеденційності та Користувацькою угодою