Украсти, щоб ніхто не поцупив

У грудні 1979 року мене призначили на посаду заступника начальника Великописарівського РЕМу. Відтоді доводилося регулярно бувати в обласному центрі: здача звітів, участь в нарадах, семінарах та інших заходах вищого відомства. Легкових автомобілів у нашому периферійному РЕМі тоді не було, до Сум делегації підрозділу зазвичай їздили рейсовими автобусами або залізницею – зі станції Кириківка, розташованої на території району.

Якщо ж до обласного відомства запрошувався лише один працівник РЕМу, приурочували поїздку з отриманням ТМЦ на центральному складі підприємства. В такому разі у відрядження їхали на вантажному автомобілі. Вантажівок-дальнобійниць було дві: бортовий УАЗ та автомобіль ГАЗ–52. Автомобіль для поїздки вибирали у залежності від розмірів та ваги очікуваних для отримання вантажів.

Велику Писарівку з обласним центром єднають дві дороги з твердим покриттям: одна – через Краснопілля довжиною 90 кілометрів; інша – через Охтирку та Тростянець протяжністю 120 кілометрів. Хоч дорога через Краснопілля була й ближчою, однак знаходилася в незадовільному стані. Тож їздили, зазвичай, другим варіантом.

Якось навесні 1980 року мені довелося їхати в обласний центр на автомобілі ГАЗ–52. Ввечері того ж дня, повертаючись додому, на в’їзді до району з боку Охтирки побачили кабінку щойно збудованого туалету (вранці, коли тут проїздили, його ще не було). Споруда встановлена на лузі в оточенні плакучих верб, виконана із нових соснових дощок і пофарбована в зелений колір. Дверима це «благо цивілізації» було повернуте до дороги. Від асфальту до нього вела стежка, вимощена тротуарною плиткою.

І тут водію терміново захотілося до вітру, він зупинив машину і попрямував до кабінки. Повертаючись назад, ніс на спині туалетні двері. На моє зауваження відповів:

– Всеодно їх хтось украде! Однак мені потрібніше – я ж будуюся!

Молодий і недосвідчений тоді був з мене керівник, не вистачило напористості, щоб зупинити сваволю старшого за віком підлеглого, каюся й сьогодні. Водій затягнув трофей до кузова, і ми поїхали далі.

Через кілька днів я знову побував на межі з Охтирщиною. На місці, де нещодавно знаходилася споруда для справлення природних потреб, залишилася лише вигрібна яма. Мабуть, знайшлися у мого водія послідовники, винесли і решту стінок кабінки, і тротуарну плитку…

А, можливо, туалет демонтували його упорядники. Яка користь від нього, коли відсутні двері?

Володимир Парієнко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Я згоден з політикою конфеденційності та Користувацькою угодою