З Новим роком!

Шановні жителі Великописарівщини!

Прийшов час Нового року. Що він нам несе? То відомо лише Богу. Але від нас теж багато що залежить. Якщо ми будемо піклуватися про своє здоров’я, то воно у нас буде. Якщо ми будемо дарувати радість оточуючим, то радість отримаємо у відповідь. Якщо ми будемо кохати, то на наші почуття відгукнуться.
Ми бажаємо, щоб у новому році не було сліз болю та розчарування, страху і неприємностей. Щоб кожен день ніс частинку світлого та позитивного. Щоб рідні та близькі радували та оберігали вас, турбувались та з вдячністю приймали вашу турботу. Щоб ніщо не ламало ваших планів і кожен ранок давав наснагу жити, любити, працювати, дружити і відпочивати, щоб ви пили життя, наче воду у спеку, втамовуючи спрагу. Щоб усе, що було вам надано долею, ви приймали з позитивом та силою. Недобре — перебороли, добре — залишили на пам’ять. Щоб Господь дарував вам світле серце, добру вдачу, сили для вирішення всіх питань. А країні — мир та процвітання. З Новим роком!

З повагою голова Великописарівської ради
Дмитро СИПКО, депутатський корпус Великописарівської районної ради.

Новий міст через Ворсклу

Село Климентове, Новий міст через Ворсклу
Біля села Климентового розпочалося будівництво нового моста через Ворсклу замість існуючого, що за багато років набув аварійного стану. Позаду камери Охтирка, попереду – дорога не Тростянець.
Село Климентове, Новий міст через Ворсклу
На березі біля об’єкту виросло ціле мостобудівне містечко

Після того як буде збудовано новий перехід, транспортний потік буде перенаправлено через нього. Після цього почнуться роботи з реконструкції старого мосту. Завершальним етапом планується об’єднати обидва об’єкти в єдину мостову споруду.

Через роки під Новий рік

Зстрічі однокласників стали звичним явищем, хоча і подія завжди хвилююча, а от зустріч колишніх працівників якогось підприємства – явище неординарне, тим більше, що підприємство давно перестало існувати.

Молодість, молодість, роки щасливі… Коли це було?! А приємно згадати… От і ми, колишні працівники Великописарівського заводу продовольчих товарів, вирішили напередодні Нового року зібратися докупи та згадати незабутні роки своєї трудової діяльності. Для нас це — роки нашої молодості, а кому і юності. Тоді нас об’єднувало багато чого — спільна робота, дружний колектив, незабутні відпочинки колективом, весела вдача.

Читати далі Через роки під Новий рік

Свято у пожнянських школярів

У Пожнянському навчально-виховному комплексі  святкували День Святого Миколая. Учні підготували театралізоване дійство на тему “Хто такий Святий Миколай”
Діти розповідали вірші, співали тематичні пісні. Учасниками концерту також були вихованці дитячого садка, виступ яких залишив по собі найбільше враження у присутніх

Про цю подію розповідає у “Ворсклі” Вікторія ПОЧЕРНІНА, педагог-організатор Пожнянського навчально-виховного комплексу.

У Великій Писарівці відкрли новорічну ялинку

У Великій Писарівці відбулося свято відкриття новорічної ялинки. Воно стало справжнім дитячим заходом, без всякого офіціозу.

Селищний голова Леонід Клизуб у короткому виступі привітав земляків зі святом, побажав дітлахам святкового настрою та трохи позаздрив їхньому прекрасному віку, коли ще віриш у новорічну казку. Ну а потім селищний голова разом із батьками та рідними маленьких артистів, які влаштували новорічну виставу біля ялинки, перетворився на вдячного глядача.

Усі гості та учасники свята водили хороводи навколо новорічної красуні, а діти приймали подарунки від селищної ради.

Ворскла: от рождения и до…

(Продолжение. Начало в №105 газеты “Ворскла”).

— А появление человека на берегах Ворсклы как-то влияло на изменение русла?

— Заселение нашего края началось с 1640 г. До этого люди лишь появлялись здесь и жили временно. Исключением есть только древнерусское поселение в Ницахе. Просуществовало оно недолго и было сожжено печенегами. В наш край были присланы русские «служилые люди», жизнь которых жестко регламентировалась. После начала восстания Б. Хмельницкого против поляков появились украинские беженцы, сразу объявлявшие себя казаками, т.е. людьми, не платящих налоги, не несущих никаких повинностей, кроме воинских. Русское государство наделяло переселенцев значительными правами и привилегиями, в т.ч. правом заводить водяные мельницы. В пределах Ахтырского полка таких мельниц насчитывалось несколько десятков. Все они приносили прибыль, иногда немалую, но для насыпей использовали все, в том числе и навоз. В половодье дамбы смывало, что приводило к постепенному обмелению. С 1641 по 1973 годы в нашем крае выращивали коноплю. Вымачивали ее в Ворскле, ее притоках, болотах и озерах, накладывая сверху для гнета пласты дерна, вырезанные на берегу. О последствиях даже говорить не хочется, ибо многие болота, старицы и озера не только обмелели, а вообще исчезли, а ведь они были главными аккумуляторами воды и поддерживали уровень реки в межень.

Все эти действия человека не носили, однако, сознательного желания изменить русло Ворсклы, но были случаи и сознательные. Например, захотелось помещику Стрелецкой слободы иметь мельницу, а речка протекала не на его земле.

Он построил мельницу на сухом месте, прокопал канал от Большой Писаревки к мельнице и мельница заработала, а от старого русла сейчас остались лишь отдельные озерца. В это трудно поверить, но сейчас все крупные мосты и плотины строятся подобным образом, в том числе и на Ворскле. Так строился мост возле Ахтырского монастыря, так строилась плотина возле с. Куземино. Очень часто старое русло на картах так и обозначается: «Старая Ворскла». Зная этот факт, мы не будем удивляться, что город Вольный был основан на Рогозне, а не на Ворскле.

Мы уже упоминали о том, что выносы из Павличкового и Митрофанового яров перекрыли когда-то плес в Сидоровой Яруге надвое и речка ушла в южную сторону поймы. После основания села, местные рыбаки прокопали две канавы между плесами, и возникло новое русло, известное сейчас как Бегучка.

В своих интересах изменяли русло Ворсклы сахарозаводчики Харитоненки.

Не предвидя последствий, один из председателей колхоза Новой Рябины взялся накормить народ рисом и прорыл траншею из Добрянского плеса к рисовым чекам. Рис получился, хотя и некачественный, и года через три эту затею бросили. Через два десятилетия речка превратила канаву в новое русло и уровень воды в Добрянском упал метра на полтора. Теперь в летнее время куры переходят речку вброд и спокойно пасутся на лугу.

Последний раз в нашем районе русло изменяли в конце 60-х годов прошлого столетия в Великой Писаревке, когда возникла опасность обрушения жилых домов в реку.

— В народе бродит мысль, что если Ворсклу почистить, то она вновь станет полноводной…

— Сразу возникает вопрос: а какой участок будем чистить? Сидоровский плес или Кириковский перекат? Первый чистить бессмысленно, ибо он в этом не нуждается. Второй чистить абсурдно, ибо тогда от начала Рябины и до конца Кириковки мы получим добрянский вариант. Почистили, например, недавно речку Котельву в черте города, а каков результат? Неоднократно чистили речку Сумку в нашем областном центре, а толку? Как была Сумка грязным ручейком, так и осталась, а полстолетия назад там даже лилии были. Или, например, какой смысл чистить притоки Ворсклы — Веселую, Иваны или Братеницу, если летом они пересыхают? Другими словами, Ворсклу пока рано чистить, если вообще это когда-нибудь будет необходимо.

Ворскла и ее притоки питаются, в основном, атмосферными осадками. В нашей местности, т.е. в Ахтырском, Великописаревском, Грайворонском и Борисовском районах выпадает в среднем 570 мм осадков в год на протяжении последних четырех столетий. На них мы только и можем рассчитывать. Но вот странно: количество осадков не уменьшается, а количество рек становится все меньше. Так, по данным Ассоциации рыболовов Украины, за годы независимости исчезло более 10 тысяч малых рек (реки длиной от 5 до 10 км).

Наибольшее пополнение водных запасов Ворскла получает весной во время таяния снегов. Полстолетия назад уровень воды во время весеннего половодья превышал, как правило, двухметровую отметку. Почти ежегодно можно было наблюдать ледоходы. В самом узком месте поймы в районе Кручи в Сидоровой Яруге иногда случался затор, и уровень поднимался еще выше.

Во второй половине 70-х годов прошлого века воды весной заметно поубавилось, и в народе пошла молва, что воду из Ворсклы перебрасывают в Северный Донец. Ларчик открывался просто. В Белгородской области на всех притоках Ворсклы были построены крупные водохранилища для разведения рыбы. Весной они заполнялись талыми водами, а осенью во время вылова рыбы, сбрасывали воду в Ворсклу. Ледоходы исчезли, зато появились осенние паводки, такие же как и весной, — около одного метра. Так что нашему жителю не увидеть больше ледоходов, как жителю тропиков настоящей зимы. Зато жители Харькова в любое время года стали ездить в Белгород за свежей рыбой, в то время как у них дома в таком же магазине «Океан» можно было купить лишь кильку, селедку и мойву.

Зарегулирование стока воды имело и негативные последствия. Во время половодья водой заполнялись все болота, озера и старицы, которые в летнее время отдавали воду назад в Ворсклу постепенно, поддерживая ее достаточный уровень. Теперь такой возможности они лишились и стали постепенно исчезать. Буквально перед распадом Советского Союза в этот процесс включились мелиораторы, поработав на притоках Ворсклы. Устье Иванов было громадным аккумулятором воды, теперь там жалкий ручеек в канале.

В последние годы в нашем крае активно осваиваются луга. Введение их в севооборот равносильно осушению, ибо сельхозрастения для выращивания урожая требуют значительное количество влаги. Так что очистка реки в данное время — что мертвому припарки. И деньги громадные из карманов налогоплательщиков уйдут, и толку никакого.

(Продолжение следует).

Сергей ВОЛИН

Її ім’я — Варя!

Це було декілька років тому. Я продавала квіти на «хитрому» базарчику у Великій Писарівці. До мене підійшла жінка поважного віку. Одягнена була охайно, але дуже бідно. Зросту невисокого. В руках вона тримала велику господарську торбинку й ключ на шнурку. Купила в мене квіти, і так як у неї був час до відходу маршрутки, ми розговорилися. І ось її історія. Вона вразила мене настільки, що я час від часу прокручую її в голові, а зараз вирішила розповісти читачам районної газети “Ворскла”.

Під час Великої Вітчизняної війни мама моєї нової знайомої Надії поїхала з нею в Суми. Залишила її на залізничному вокзалі, пообіцявши повернутися і забрати. Але цього не сталося. Наді тоді було лише 6 років. На другий день вона потрапила до Сумського дитячого будинку. Із усього того, що дівчинка пам’ятала про себе, було лише те, що вона жила в селі, навпроти будинку стояв колодязь, поблизу була школа, і перед цією вулицею протікала невелика річка. Пам’ятала ім’я свого старшого брата, що тато на війні. Але прізвища та імен батька, матері не знала. В дитячому будинку дівчинці дали прізвище Найденко. Згодом вона потрапила до Лебединської школи-інтернату . Закінчила її добре, здобула професію швачки і влаштувалася на роботу на Лебединську швейну фабрику. Пізніше Наді дали квартиру у новому двоповерховому будинку.

Із кожним роком життя молодої жінки налагоджувалося, вона купила необхідні меблі, облаштувала кухню, прикрасила вікна фіранками та квітами і навіть взяла невеличкий клаптик землі для вирощування овочів. Заміж Надія не вийшла.

Усе, здавалося б, ішло в неї добре, та не давало спокою їй те, що не знала вона свого роду. І от настав такий час, що вирішила жінка присвячувати свою щорічну відпустку пошукам того місця, де вона народилася. Щороку вона їздила в один із районів Сумської області, ходила по селах і придивлялася до місцевості та розпитувала старожилів, чи не пам’ятають вони такого випадку, який трапився з нею.

Так, протягом багатьох років вона об’їздила майже всі райони Сумської області, залишався один. Надія вже не сподівалася знайти свою рідну домівку і не збиралася нікуди їхати. Та якийсь внутрішній голос не давав спокою, і ніби аж дорікав, що залишився лише один район, і вона не відвідала його.

Наприкінці 80-х років минулого століття тихим теплим червневим вечором жінка приїхала до Великої Писарівки. Так як цього дня вже не було жодного автобуса, вона вирішила переночувати в готелі районного центру. Її поселили в одну з кімнат, у якій уже була жінка приблизно такого ж віку, як і вона. Розговорилися. Надя розповіла їй свою історію. Нова знайома добре знала місцевість району і сказала, що завтра вранці вони поїдуть із нею одним автобусом, а далі вона покаже Наді дорогу, що, на її думку, може привести її додому.

Рано-вранці наступного дня жінка вирушила в дорогу автобусом, що ішов до Сум через Пожню. Доїхавши до розвилки дороги, що вела на Тарасівку, жінка порадила Наді йти в напрямку села і шукати описану нею місцевість. На підході до Тарасівки мандрівницю наздогнав чоловік, що їхав кіньми з возом. Надя попросила, щоб він підвіз її. Дорогою вона і йому розповіла свою історію. Чоловік був місцевим і вже немолодим, але такого випадку не пам’ятав. Він довіз її до магазину, де на той час була зупинка автобуса, щоб жінка змогла повернутися назад без проблем.

До магазину привезли свіжий хліб, і людей було чимало, підходили нові. Надя розпитувала їх, розповідаючи свою історію. На жаль, ніхто нічого подібного не пам’ятав. Але Надія відчувала, що десь тут, недалечко, була її домівка.

Вже залишилося зовсім небагато часу до приходу автобуса, і Надя пішла на зупинку розчарована. Аж раптом бачить, що мчить на возові той чоловік, який привіз її сюди.

Він під’їхав і розповів, що, коли прибув на ферму, то розповів там історію Наді. І один із працівників з ближнього села пригадав, що у них був такий випадок, коли зникла дівчинка. По селу пішли чутки, що то брат зниклої втопив її в річці. Тільки ту дівчинку звали не Надя, а Варя.

Розповів чоловік, де живе брат зі своєю матір’ю. Жінка, зрадівши, пішла до них. Розповівши свою історію, Надя сподівалася, що брат і мама впізнають її і зрадіють. Але сталося навпаки. Ніхто не визнавав її. Тоді Надя розповіла, що вона пам’ятає, як мамина рідна сестра приїздила з Харкова на вантажівці та привозила їм гостинці, цукерки та тканину. Назвала й ім’я тітки. Але це не дало результату: брат і мати разом відмовлялися від неї. Час був пізній, тому Надя попросилася переночувати, щоб назавтра від’їздити.

Наступного дня, коли Надя збиралася вже йти на зупинку, біля двору зупинився автомобіль, із нього вийшла літня жінках, гарно одягнена, з пакунками в руках. Вона увійшла в хату. Надя зразу впізнала її і назвала ім’я — Галя. Тітка, придивившись до неї, сказавши: «Та це ж наша Варя. Я добре її пам’ятаю!»

Матері й брату ніде було діватися, довелося визнати, що це їхня донька і сестра.

На декілька днів тепер уже Варю родичі залишили погостювати в себе. А так як вона була дуже роботяща, то відразу пішла на город полоти, поливати. Допомагала доглядати худобу, виконувала добре всю домашню роботу. Їй так хотілося жити в сім’ї, з ріднею, і жінка почала проситися, щоб залишитися в них. Вони погодилися.

Поїхала Варя в Лебедин, продала квартиру, забрала необхідні речі і приїхала в село жити з ріднею. Гроші, що одержала за квартиру, віддала братові. Потім купили корову. Варя працювала не покладаючи рук. Життя ішло. Але настав той час, коли померла Варі мама. Брат сказав, що сестра тут не потрібна.

Жінка зібрала речі й пішла жити по чужих домівках. Пенсію вона отримувала у Великій Писарівці щомісяця. Одного разу, під час чергового приїзду до райцентру по пенсію, Віра підійшла до мене і розповіла, що назбирала грошей і купила невеличке господарство, козу й курей. У руках жінка тримала великий ключ на шнурку від хати і казала, що носить його в руці або на шиї весь час. Привезла у Велику Писарівку на базарчик курячі яйця, щоб продати. Яйця були гарні, крупні. Їх зразу ж купили.

Після цього я її більше не бачила. Але цього року якось розговорилася з жінкою з того села, де жила Варя, і запитала в неї, як там вона. Жінка повідомила страшне. Вночі взимку у Варі в хаті сталася пожежа, і бідолашна загинула. А точніше — задихнулася від чаду.

Ось так закінчилася ця сумна історія. Але односельці добре відгукувються про Варю. Нехай їй земля буде пухом.

З повагою до Варі її випадкова знайома з Великої Писарівки

Не медом єдиним…

Пропонуємо увазі відвідувачів сайту газети «Ворскла» невеличку розповідь Володимира Парієнка, про якого згадувалося в минулому пості. Представники старшого покоління можливо з сумом згадають застійні часи нашого минулого, а молоді люди мають змогу пересвідчитися, що не медом єдиним були ситі їхні діди і прадіди.

ШОФЕР ЗНАЄ

Роки керівництва державою Леонідом Іллічем Брежнєвим отримали ярлик «епохи застою» – тоді в СРСР все було керованим, передбачуваним і стабільним. Цей період відрізнявся вигідною кон’юктурою на світовому ринку нафти, що забезпечувало наповнення державного бюджету та, за рахунок цього, інтенсивний розвиток матеріальної бази міст і сіл, відносно високий рівень життя радянського народу.

Величезні суми «дурних» грошей позбавляли радянське керівництво найменших стимулів до модернізації господарства та суспільного життя, що, в кінцевому підсумку, після падіння цін на нафту призвело до стагнації економіки та руйнування Союзу.

Однією з особливостей брежнєвського періоду правління була стабільність перебування на посадах керівників підприємств та громадських організацій. У відповідності з принципами «довіри перевіреним кадрам» багато з них працювали на одному місці по кілька десятків років. Досвід роботи і готовність виконувати функції «гвинтика великої системи» були головними критеріями для призначення на керівні посади не лише у найвищих ешелонах держави, але й на місцевому рівні. Абревіатуру назви країни російською мовою гумористи розшифрували наступним чином: «СССР – Страна Самых Старых Руководителей».

Цей період також характеризувався неухильним зростанням обсягів вживання спиртних напоїв (з 1,9 літра чистого алкоголю на особу в 1952 році до 14,2 літра в 1984 році).

Таким чином, середньостатистичний керівник тих років мав наступний портрет:

– досвідчений, надійний працівник; зазвичай – солідного віку; сумлінний виконавець вказівок партійних органів та вищого керівництва;

– стійкий до впливу алкоголю; здатний, при необхідності, вжити «від відра – і до безкінечності!» У будь-якому разі, значно більше середньої дози по країні – інакше який з нього лідер?

Вам нікого не нагадує ця характеристика?

Одного з яскравих представників начальства того періоду добре пам’ятаю. Сергій Максимович Шевчук, беззмінний голова профкому Сумського обласного підприємства сільських електромереж, а з 1978 року – Сумського південного підприємства електромереж. Очолював профспілкову організацію більше 17 років, аж до виходу на пенсію за віком у 1989 році.

Народився майбутній профспілковий ватажок у селі Доброславівка, розташованому за сім кілометрів від Охтирки, поблизу автомобільної дороги на Лебедин. Трудову біографію розпочинав у 50-тих роках минулого століття в охтирському районному відділенні енергозбуту, де й дослужився до посади керівника підрозділу. Незабаром, після переїзду разом із сім’єю на постійне проживання до Сум, його й обрали головою профспілки обласного енергопідприємства. У батьківській хаті залишилася жити рідна сестра Сергія Максимовича.

Незважаючи на міську прописку, голова профкому в душі залишався людиною сільською. Світлі спогади і почуття ностальгії з роками все сильніше вабили його до отчого дому, він використовував будь-яку можливість для поїздки до рідного села.

У 1980 році, коли ми з ним познайомилися, Сергій Максимович вже був успішним громадським діячем та всіма шанованою людиною. Він виконував свої обов’язки таким чином, що не було жодних претензій ані з боку адміністрації підприємства, ані від вищих профспілкових структур. По мірі можливостей опікувався й проблемами рядових трудівників, з людьми був ввічливим та привітним, користувався авторитетом у їхньому середовищі. Ніколи нікому категорично не відмовляв, завжди залишав надію на позитивне вирішення проблем.

В епоху застою приділялося багато уваги різним зборам та нарадам. Посада зобов’язувала Сергія Максимовича (а він і не заперечував!) брати в них участь – доводити працівникам політику партії, підбивати підсумки виконання колективних договорів, вручати нагороди переможцям соціалістичного змагання, вибирати делегатів на різні форуми, виховувати порушників, вивчати стан справ на місцях та узагальнювати побажання виробничих підрозділів на адресу адміністрації підприємства…

В цілому, підстав для поїздок у народні маси було безліч. Кожен виїзд у РЕМи за традицією закінчувався святковою вечерею з місцевим керівництвом. Не змучений тягарем громадської діяльності та наділений богатирським здоров’ям, Сергій Максимович так набив руку на застіллях, що перемогти його у споживанні спиртного вдавалося небагатьом.

Службового транспорту голова профкому не мав, тож у відрядження їздив, використовуючи автобусне або залізничне сполучення. Свої поїздки планував таким чином, щоб у п’ятничні дні знаходитися в підрозділах, які територіально розташовані якнайближче від Доброславівки. Після «підведення підсумків» керівництво РЕМу виділяло транспорт для доставки профспілкового вожака на його малу батьківщину, де він у своє задоволення й проводив наступні вихідні дні.

Незважаючи на комічність історії, про яку йтиметься далі, людиною він був достойною та серйозною, що повністю відповідала вимогам свого часу. Моє ставлення до Сергія Максимовича (дай Боже йому дожити до 100 років!) однозначно позитивне. Просто в житті кожної людини іноді трапляються курйози, обставини яких вона вважала б за краще не афішувати.

Один із днів біографії голови профкому, цілком гідний для рубрики «Не начудиш – то й не прославишся!», насмілюся розголосити.

Сергій Максимович полюбляв їздити у Великописарівський район, від якого до Доброславівки рукою подати. Обов’язки керівника профспілкової організації у підрозділі виконував (на громадських засадах) майстер Кириківської дільниці Іван Васильович Каратєєв, знайомий із Сергієм Максимовичем ще з часів спільної роботи в Охтирському РЕМі. Дільниця, очолювана Іваном Васильовичем, неодноразово виходила переможцем у соціалістичному змаганні та нагороджувалася Перехідним червоним прапором. Відповідно – і преміями всьому персоналу, а також майстру особисто.

Поздоровляти з черговим досягненням, вручати атрибути переможців та грошові винагороди, частіше інших керівників підприємства приїздив голова профкому. Зазвичай фінал урочистостей закінчувався у володіннях майстра Каратєєва – селищі Кириківка, звідкіля до Доброславівки залишалося близько 20 кілометрів. За дільницею Івана Васильовича було закріплено два вантажних автомобілі, водії яких знали дорогу до батьківської хати голови профкому та без проблем доставляли його туди після закінчення візиту.

Одного разу, як завжди, у Кириківці на березі Ворскли, відбувалася завершальна стадія випроводжання Сергія Максимовича на бАтьківщину. У ролі спаринг–партнера стійкого до випивки профспілкового лідера виступав начальник РЕМу Віталій Степанович Гриваков – загальновизнаний чемпіон району (можливо – навіть області!) з цього виду змагань. Єдиною різницею від традиційної процедури проводів стала відсутність транспорту РЕМу для поїздки у Доброславівку – підпорядковані Каратєєву автомобілі були залучені до термінових робіт в електромережах. Івану Васильовичу довелося звертатися до голови місцевого колгоспу Івана Власовича Мельника, який надав у його розпорядження свого службового УАЗика, щоб з підвищеним комфортом відправити гостя.

Сергія Максимовича, який вже знаходився у стані «вище середнього ступеня важкості», всадовили на заднє сидіння машини, випили «на коня», водій узяв курс на Доброславівку. Проспиртований пасажир прийняв горизонтальне положення й заснув мертвецьким сном.

Під’їхавши до села, водій запитав у Сергія Максимовича, до якого подвір’я його везти. Однак отримати хоч скільки-небудь зрозумілу відповідь йому не вдавалося. На запитання: «Куди вас везти?», пасажир, не відкриваючи очей, бубонів: «Шофер знає…»

Спроби водія пояснити, що він і є «шофер», але ніколи тут не був і навіть поняття не має, куди далі їхати, – ніякого впливу на пасажира не справили. Сплячий товариш на всі запитання відповідав, наче робот, завченою фразою: «Шофер знає…» Більшого отримати не вдавалося.

Прізвища незнайомого йому пасажира колгоспний водій не знав, зв’язку з його співбратами по чарці не було. Що робити? Не везти ж назад…

Довелося їздити по селу, демонструючи забальзамовану фізіономію Сергія Максимовича зустрічним пішоходам для розпізнання та з’ясування адреси проживання його сестри. У кінцевому підсумку, пошуки закінчилися успішно. Гостя «під білі ручечки» з допомогою сусідів доставили до місця призначення.

А фраза «Шофер знає…» отримала широкий вжиток у РЕМі та застосовувалася в тих випадках, коли на задані питання потрібно було давати дуже обтічні та неконкретні відповіді, безглуздіше яких важко щось і придумати…

Життя Великописарівщини у подіях та особистостях

Ще один сюрприз для своїх читачів готує в наступному році районна газета «Ворскла». Ми плануємо розпочати друкувати спогади відомої у районі людини, спочатку заступника, а потім керівника Великописарівського РЕМу (у 1976  — 2000 роках) Володимира Парієнка. Володимир Андрійович також відомий тим, що дав путівку у життя багатьом нашим землякам — спеціалістам енергетичної галузі.

В. А. Парієнко має звання «Почесний енергетик України» (2002 рік), «Заслужений енергетик України» (2012 рік). Крім того, Володимир Андрійович видав декілька книг, серед яких — спогади про 24-річний період проживання у Великій Писарівці, що залишив по собі безліч пам’ятних історій. Як говорить сам автор, тут пройшла  його юність, відбулося професійне становлення, залишилися найщиріші друзі. Зараз Володимир Парієнко на заслуженому відпочинку, проживає у Ромнах, але не пориває зв’язків зі своєю другою батьківщиною — Великописарівщиною. Сьогодні читацькому загалу районної газети «Ворскла» на наше прохання В. А. Парієнко запропонував один зі своїх спогадів про юні та зрілі роки та відомих людей району. Оповідання має назву “Незіграний турнір” та присвячений пам’яті Анатолія Дементійовича Білецького. Дякуємо Володимиру Андрійовичу і сподіваємося на подальшу співпрацю.

А ще сьогодні Володимир Андрійович святкує свій день народження, який збігається з його професійним святом – Днем енергетика. Отже бажаємо імениннику міцного здоров’я та невичерпного джерела енергії так, щоб вистачило на всіх. Удачі Вам!

Добрі люди зібрали Альоні гроші на лікування

Батьки юної жительки Рябини Альони Чалої, яка перенесла операцію на головному мозку і потребує коштів на лікування, — Олександр та Валентина, а також бабуся дівчинки Віра Кичка звернулися до редакції районної газети “Ворскла”, щоб через неї подякувати всім добрим людям, учням та вчителям Рябинівської та Кириківської шкіл за допомогу. Ці кошти надзвичайно допомогли сім’ї, яка вже потратила всі заощадження на лікування. А попереду — ще тривали процес реабілітації.

Ми ж нагадуємо номер карточки тата Альони, на яку можна перерахувати кошти на лікування.

Картка ПриватБанку №4149 4996 4156 2945 Чалий Олександр Іванович.