Архів категорії: Невигадані історії

ПАПКО

Папко

Жила-була собі одна жіночка. Звали її Валентиною. Чоловік давно подався шукати кращої долі, а на згадку про себе залишив двох синів. Здорові були такі хлопці. І все було у них як і у людей. Та по закінченні школи і вони покинули сімейне гніздо. Далеко позаду залишилися і армія і навчання. Жили далеко від дому. У кожного була своя сім’я, свої клопоти, та матір все ж провідували та допомагали чим могли, хоча яка там поміч, коли хата без мужика.

А по сусідству з нею жила ще одна одинока душа – Микола. Він був на два роки молодшим від старшого з братів, але будучи наскрізь пропитим горілкою та неохайним, мав вигляд чоловіка значно старішого. Попри свою пристрасть до зеленого змія Микола був досить роботящим. Працював по людях за поїсти та випити. Іноді до нього за допомогою зверталася і Валентина.

Одного разу, чи то на Різдво, чи то на Паску, приїхали сини знову провідати рідну домівку. Хата була відчинена, але їх ніхто не зустрів. Хлопців охопила тривога – обережно ступаючи, пройшли до спальні. Кімната була заповнена хмільним перегаром, у ліжку хтось лежав. Старший обережно відгорнув край ковдри. Під нею міцно спав неголений чолов’яга. Хлопці відразу і не впізнали в ньому Миколу. Почали будити.

– Ти хто, волоцюго? Признавайся! – гамселячи п’яного, намагалися задовольнити свою цікавість брати.

Нарешті вони впізнали сплячому свого колишнього товариша по дитинству.

– Миколо, це ти?

Тут сусід нарешті відкрив очі, обвів поглядом присутніх.

– Так, це я, ваш папко.

І голова Миколи знову безсило впала у ліжко.

Крутимо колесо історії

Потихеньку радянщина відходить у минуле. Але залишається пам’ять. Уже давно немає Радянської армії, але є ще багато людей, які віддали найкращі роки своєї юності службі в її лавах, таким чином спокутуючи свій громадянський борг перед Батьківщиною. Тому у переддень пам’яті про Радянську армію і Військово-морський флот наповнюють келихи не лише ті, кому без різниці що святкувати чи то День взяття Бастилії, чи роковини з дня народження Долорес Ібарурі, але і багато людей в думках повертаються у незабутні дні, що сповнені і гіркотою втрат і радістю перемог, до подій, що і сьогодні додають у кров солідну порцію адреналіну. Якщо у когось із читачів газети чи відвідувачів нашого сайту є що повідати світові про незабутні дні служби в рядах збройних сил, звертайтеся до редакції. А сьогодні ми пропонуємо до уваги розповідь на цю тему від Володимира Парієнка.

Читати далі Крутимо колесо історії

Її ім’я — Варя!

Це було декілька років тому. Я продавала квіти на «хитрому» базарчику у Великій Писарівці. До мене підійшла жінка поважного віку. Одягнена була охайно, але дуже бідно. Зросту невисокого. В руках вона тримала велику господарську торбинку й ключ на шнурку. Купила в мене квіти, і так як у неї був час до відходу маршрутки, ми розговорилися. І ось її історія. Вона вразила мене настільки, що я час від часу прокручую її в голові, а зараз вирішила розповісти читачам районної газети “Ворскла”.

Під час Великої Вітчизняної війни мама моєї нової знайомої Надії поїхала з нею в Суми. Залишила її на залізничному вокзалі, пообіцявши повернутися і забрати. Але цього не сталося. Наді тоді було лише 6 років. На другий день вона потрапила до Сумського дитячого будинку. Із усього того, що дівчинка пам’ятала про себе, було лише те, що вона жила в селі, навпроти будинку стояв колодязь, поблизу була школа, і перед цією вулицею протікала невелика річка. Пам’ятала ім’я свого старшого брата, що тато на війні. Але прізвища та імен батька, матері не знала. В дитячому будинку дівчинці дали прізвище Найденко. Згодом вона потрапила до Лебединської школи-інтернату . Закінчила її добре, здобула професію швачки і влаштувалася на роботу на Лебединську швейну фабрику. Пізніше Наді дали квартиру у новому двоповерховому будинку.

Із кожним роком життя молодої жінки налагоджувалося, вона купила необхідні меблі, облаштувала кухню, прикрасила вікна фіранками та квітами і навіть взяла невеличкий клаптик землі для вирощування овочів. Заміж Надія не вийшла.

Усе, здавалося б, ішло в неї добре, та не давало спокою їй те, що не знала вона свого роду. І от настав такий час, що вирішила жінка присвячувати свою щорічну відпустку пошукам того місця, де вона народилася. Щороку вона їздила в один із районів Сумської області, ходила по селах і придивлялася до місцевості та розпитувала старожилів, чи не пам’ятають вони такого випадку, який трапився з нею.

Так, протягом багатьох років вона об’їздила майже всі райони Сумської області, залишався один. Надія вже не сподівалася знайти свою рідну домівку і не збиралася нікуди їхати. Та якийсь внутрішній голос не давав спокою, і ніби аж дорікав, що залишився лише один район, і вона не відвідала його.

Наприкінці 80-х років минулого століття тихим теплим червневим вечором жінка приїхала до Великої Писарівки. Так як цього дня вже не було жодного автобуса, вона вирішила переночувати в готелі районного центру. Її поселили в одну з кімнат, у якій уже була жінка приблизно такого ж віку, як і вона. Розговорилися. Надя розповіла їй свою історію. Нова знайома добре знала місцевість району і сказала, що завтра вранці вони поїдуть із нею одним автобусом, а далі вона покаже Наді дорогу, що, на її думку, може привести її додому.

Рано-вранці наступного дня жінка вирушила в дорогу автобусом, що ішов до Сум через Пожню. Доїхавши до розвилки дороги, що вела на Тарасівку, жінка порадила Наді йти в напрямку села і шукати описану нею місцевість. На підході до Тарасівки мандрівницю наздогнав чоловік, що їхав кіньми з возом. Надя попросила, щоб він підвіз її. Дорогою вона і йому розповіла свою історію. Чоловік був місцевим і вже немолодим, але такого випадку не пам’ятав. Він довіз її до магазину, де на той час була зупинка автобуса, щоб жінка змогла повернутися назад без проблем.

До магазину привезли свіжий хліб, і людей було чимало, підходили нові. Надя розпитувала їх, розповідаючи свою історію. На жаль, ніхто нічого подібного не пам’ятав. Але Надія відчувала, що десь тут, недалечко, була її домівка.

Вже залишилося зовсім небагато часу до приходу автобуса, і Надя пішла на зупинку розчарована. Аж раптом бачить, що мчить на возові той чоловік, який привіз її сюди.

Він під’їхав і розповів, що, коли прибув на ферму, то розповів там історію Наді. І один із працівників з ближнього села пригадав, що у них був такий випадок, коли зникла дівчинка. По селу пішли чутки, що то брат зниклої втопив її в річці. Тільки ту дівчинку звали не Надя, а Варя.

Розповів чоловік, де живе брат зі своєю матір’ю. Жінка, зрадівши, пішла до них. Розповівши свою історію, Надя сподівалася, що брат і мама впізнають її і зрадіють. Але сталося навпаки. Ніхто не визнавав її. Тоді Надя розповіла, що вона пам’ятає, як мамина рідна сестра приїздила з Харкова на вантажівці та привозила їм гостинці, цукерки та тканину. Назвала й ім’я тітки. Але це не дало результату: брат і мати разом відмовлялися від неї. Час був пізній, тому Надя попросилася переночувати, щоб назавтра від’їздити.

Наступного дня, коли Надя збиралася вже йти на зупинку, біля двору зупинився автомобіль, із нього вийшла літня жінках, гарно одягнена, з пакунками в руках. Вона увійшла в хату. Надя зразу впізнала її і назвала ім’я — Галя. Тітка, придивившись до неї, сказавши: «Та це ж наша Варя. Я добре її пам’ятаю!»

Матері й брату ніде було діватися, довелося визнати, що це їхня донька і сестра.

На декілька днів тепер уже Варю родичі залишили погостювати в себе. А так як вона була дуже роботяща, то відразу пішла на город полоти, поливати. Допомагала доглядати худобу, виконувала добре всю домашню роботу. Їй так хотілося жити в сім’ї, з ріднею, і жінка почала проситися, щоб залишитися в них. Вони погодилися.

Поїхала Варя в Лебедин, продала квартиру, забрала необхідні речі і приїхала в село жити з ріднею. Гроші, що одержала за квартиру, віддала братові. Потім купили корову. Варя працювала не покладаючи рук. Життя ішло. Але настав той час, коли померла Варі мама. Брат сказав, що сестра тут не потрібна.

Жінка зібрала речі й пішла жити по чужих домівках. Пенсію вона отримувала у Великій Писарівці щомісяця. Одного разу, під час чергового приїзду до райцентру по пенсію, Віра підійшла до мене і розповіла, що назбирала грошей і купила невеличке господарство, козу й курей. У руках жінка тримала великий ключ на шнурку від хати і казала, що носить його в руці або на шиї весь час. Привезла у Велику Писарівку на базарчик курячі яйця, щоб продати. Яйця були гарні, крупні. Їх зразу ж купили.

Після цього я її більше не бачила. Але цього року якось розговорилася з жінкою з того села, де жила Варя, і запитала в неї, як там вона. Жінка повідомила страшне. Вночі взимку у Варі в хаті сталася пожежа, і бідолашна загинула. А точніше — задихнулася від чаду.

Ось так закінчилася ця сумна історія. Але односельці добре відгукувються про Варю. Нехай їй земля буде пухом.

З повагою до Варі її випадкова знайома з Великої Писарівки