Архів категорії: Реалії життя

Вбити дракона

Ми майже закінчили публікацію спогадів Володимира Парієнка про період його життя та роботи у Великописарівському районі. Звичайно у книгах автора залишилося ще багато цікавих моментів, які не потрапили на сторінки сайту, але, як запевняє Володимир Андрійович, у нього ще залишилося кілька примірників виданих спогадів і при бажанні їх можна придбати за досить помірною ціною.

Через усі книги однією лінією проходить тема справи його життя. Йдеться про те, для чого людина прийшла у цей світ і що залишила вона перед тим, як піти на заслужений відпочинок.

Не даремно кажуть, що коли хочеш убити дракона, то спочатку убий його в собі. Здається у цій розповіді є підказка про те, як нам побороти коло корупції, зробити це навіть не для себе, а для тих, хто прийде після нас. Отже читаємо про буденні справи колективу енергетиків Великописарівського РЕМу. Читаємо, думаємо, робимо висновки. Читати далі >>>

Буремні дев’яності

Сьогодні публікуємо ще два спогади Володимира Парієнка про період, який в народній історії отримав назву «Буремні дев’яності» і який на жаль не обминув і наш край. Йдеться про дві трагічні події, які не пов’язані між собою, але які викликали найбільший резонанс не лише в районі, але й далеко за його межами. Отож читайте далі >>>

Російське весілля

На сайті в добірку оповідань Володимира Парієнка додано ще один спогад. Цього разу йдеться про те, як святкували весілля у Курській області ще за радянських часів. Можливо це не типовий випадок, тож нехай той, хто знається на цьому, розповість у коментарях більше.

Читати оповідання >>> 

РИБОНЬКА…

В одному з районних центрів Сумщини у радянські часи знаходилося кафе, що  входило до системи закладів громадського харчування. Тут можна було   задешево поїсти, можна було й випити – окрім кухні, функціонував буфет із набором популярних спиртних напоїв. Кафе працювало допізна, сюди, ніби магнітом, притягувало всіх бажаючих «поводити козу».

Буфетницею закладу працювала жіночка середніх років, яка мала косоокість, за що її прозвали Камбалою. Згідно з діючими на той час порядками, реалізуючи спиртне, вона була зобов’язана оцінювати ступінь захмеління клієнтів і не продавати його п’яним особам. З іншого боку, буфетниця мала зацікавленість у максимальній продажі свого товару – її заробітна плата залежала від суми виторгу. Та й обрахувати п’яного, отримати додатковий прибуток – свята справа кожного працівника прилавка, гріх не скористатися.

Якщо ж працівники міліції виявляли порушення порядку відпуску спиртних напоїв, її притягували до відповідальності – найчастіше накладали штрафи. А у випадку здійснення нетверезими жителями райцентру після відвідування кафе правопорушень або, не дай Боже, злочинів, вона могла позбавитися свого хлібного та вельми прибуткового місця.

Відтак, досить часто між буфетницею та її клієнтами виникали суперечки з приводу того, чи дійшов уже до кондиції покупець та чи можна йому продавати чергову порцію спиртного. Звичайно ж, перемогу у дебатах отримувала працівниця прилавку, останнє слово «Ні!» залишалося за нею. Після чого сторони розходилися, зазвичай із негативними емоціями та взаємними претензіями. Один п’яненький чолов’яга у відплату за принциповість продавщиці, коли аргументи цивілізованого діалогу не привели до бажаного результату, перейшов до образ: «Камбала ти, …твою маму!»

Не витримавши плювка в душу, буфетниця викликала наряд міліції – її кривднику довелося заночувати у витверезнику. Вранці, вийшовши на волю та маючи нестерпне бажання помсти, чоловік викосив під корінь на городі буфетниці бадилля картоплі (події проходили навесні, вчинок зупинив вегетацію рослин і залишив господиню без урожаю другого хліба).

Знайшлися свідки, справа потрапила до суду. Чоловіку присудили 15 діб арешту та зобов’язали заплатити потерпілій стороні вартість втраченого врожаю. Окрім того, суддя попередив підсудного, що у разі продовження з його боку переслідувань та ображань буфетниці з уживанням прізвиська Камбала, йому наступного разу за сукупністю провин загрожує стаття кримінального кодексу «за злісне хуліганство з обтяжливими обставинами».

Відтоді, зустрічаючись із буфетницею при відвідуванні кафе, чолов’яга  затівав розмову дошкульно-ввічливим тоном, граючи на публіку:

– О, кого я бачу? Рибонька! Лиш не скажу, яка…

Інші твори автора

ПОСТУПАЙТЕСЯ ДОРОГОЮ КОЛІ !

Ще одна історія з життя. Цього разу Володимир Парієнко згадує обставини отримання першого водійського посвідчення – своєрідної перпустки на широкий асфальт.

Водитель-оленьОднією із проблем районних підрозділів енергетичної галузі на початку 80-х років минулого століття було незадовільне забезпечення автотранспортом. Обласні підприємства електромереж отримували автомобілі за рознарядками державних планових органів у дуже обмеженій кількості. При надходженні нового транспорту вони, зазвичай, обновлювали свій автопарк, а у РЕМи віддавали техніку, яка вже побула у використанні і, почасти, відслужила встановлений термін. На місцях раділи кожній подачці зверху. Читати далі ПОСТУПАЙТЕСЯ ДОРОГОЮ КОЛІ !

Кіт Буржуй

Іноді у житті бувають моменти, коли ми признаємось у тому, що окрім небагатьох людей із тих, кого, на жаль, серед нас уже немає ми хотіли б зустріти ще на цьому світі якогось із домашніх улюбленців, що були по суті повноцінними членами родини. У сьогоднішній розповіді Володимир Парієнко згадує кота, що довгі роки розділяв і сімейні радості і сімейний смуток, був родинним талісманом.

На початку травня 2002 року, проживаючи в м. Ромни Сумської області, ми придбали кошеня перської породи – самця рудого кольору. Переговори з його попередньою власницею – Тетяною – вела моя дружина Олександра. Їй було надане право першою вибрати малюка з його шести співбратів після досягнення двомісячного віку. Дружина вибрала, як вона вважає, найкрасивішого, якого Тетяна тимчасово і назвала на її честь – Шурин кіт.

Кіт Буржуй
На сімейній нараді кошеняті присвоїли остаточне ім’я – Буржуй. Якраз тоді по телебаченню демонструвався серіал «День народження Буржуя»; у головного героя фільму був кіт – іншої породи, але подібного забарвлення, що й викликало у мене певні асоціювання. Подальші події покажуть, настільки достеменно він відповідав своєму прізвиську.

Кошеня було потішним, спокійним і ніжним звірком. Його головні відмінності від котів інших порід – маленький сплюснутий кирпатий носик, густа довга шерсть, величезні красиві очі, вушка сторчма та об’ємисті щічки. У Буржуя рівномірний рудий колір шерсті, лише на кінчику хвоста та на підборідді невеличкі білі плями. Читати далі Кіт Буржуй

Три наряди на сімох

Сьогодні у день пам’яті про Радянську армію публікуємо ще одну розповідь Володимира Парієнка. Йдеться про службу в лавах цієї військової структури. Принагідно нагадуємо, що кожен має можливість долучитися до споминів про ті незабутні часи.

Самоволка

Весною 1974 року в батальйоні пройшла чергова ротація складу: прибуло нове поповнення, старики звільнилися в запас. Один з них під час служби у самовідлуці познайомився з місцевою гуцулкою і тепер   вирішив одружитися. Читати далі Три наряди на сімох

Косарі

Про період своєї роботи у Великописарівському РЕМі черговий спогад Володимира Парієнка. У коротенькому оповіданні йдеться про керівну і направляючу роль комуністичної партії в останні роки радянської влади.

Літніми місяцями колективи промислових підприємств та бюджетних організацій залучалися для допомоги колгоспам у заготівлі сіна. В цій справі брало участь багато людей, хоч її ефективність була мінімальною. Скошене сіно почасти гнило під дощем. Облік виробітку не вівся, значна частина народу їздила на ці суботники лише з метою відпочинку та спілкування з природою. Головною була не користь справі, а участь у процесі та шанобливе ставлення до прохання-доручення райкому партії.

Дуже творчо підійшов до цього керівник РЕМу. Віталій Степанович раніше інших керівників підприємств зорієнтувався в ситуації і знайшов з неї авантюрний вихід, рішення на межі фолу, втім, як і багато інших вчинків керованого ним «політбюро». Ранком він під’їздив на бортовому автомобілі, в кузові якого знаходилася бригада косарів з РЕМу, до будівлі управління сільського господарства, з високих східців якого перший секретар райкому велично споглядав за реалізацією планів партії, і доповідав:

– Колектив РЕМу в складі 20 осіб готовий виконати Вашу вказівку та направляється в колгосп «Росія» на заготівлю сіна!

Отримував з уст керівника району подяку за високий рівень свідомості, сідав у кабіну і їхав з підлеглими немовби на косовицю. Зазвичай після цього косарі їхали на річку або в ліс і «культурно» проводили свій законний вихідний день.

Украсти, щоб ніхто не поцупив

У грудні 1979 року мене призначили на посаду заступника начальника Великописарівського РЕМу. Відтоді доводилося регулярно бувати в обласному центрі: здача звітів, участь в нарадах, семінарах та інших заходах вищого відомства. Легкових автомобілів у нашому периферійному РЕМі тоді не було, до Сум делегації підрозділу зазвичай їздили рейсовими автобусами або залізницею – зі станції Кириківка, розташованої на території району.

Якщо ж до обласного відомства запрошувався лише один працівник РЕМу, приурочували поїздку з отриманням ТМЦ на центральному складі підприємства. В такому разі у відрядження їхали на вантажному автомобілі. Вантажівок-дальнобійниць було дві: бортовий УАЗ та автомобіль ГАЗ–52. Автомобіль для поїздки вибирали у залежності від розмірів та ваги очікуваних для отримання вантажів.

Велику Писарівку з обласним центром єднають дві дороги з твердим покриттям: одна – через Краснопілля довжиною 90 кілометрів; інша – через Охтирку та Тростянець протяжністю 120 кілометрів. Хоч дорога через Краснопілля була й ближчою, однак знаходилася в незадовільному стані. Тож їздили, зазвичай, другим варіантом.

Якось навесні 1980 року мені довелося їхати в обласний центр на автомобілі ГАЗ–52. Ввечері того ж дня, повертаючись додому, на в’їзді до району з боку Охтирки побачили кабінку щойно збудованого туалету (вранці, коли тут проїздили, його ще не було). Споруда встановлена на лузі в оточенні плакучих верб, виконана із нових соснових дощок і пофарбована в зелений колір. Дверима це «благо цивілізації» було повернуте до дороги. Від асфальту до нього вела стежка, вимощена тротуарною плиткою.

І тут водію терміново захотілося до вітру, він зупинив машину і попрямував до кабінки. Повертаючись назад, ніс на спині туалетні двері. На моє зауваження відповів:

– Всеодно їх хтось украде! Однак мені потрібніше – я ж будуюся!

Молодий і недосвідчений тоді був з мене керівник, не вистачило напористості, щоб зупинити сваволю старшого за віком підлеглого, каюся й сьогодні. Водій затягнув трофей до кузова, і ми поїхали далі.

Через кілька днів я знову побував на межі з Охтирщиною. На місці, де нещодавно знаходилася споруда для справлення природних потреб, залишилася лише вигрібна яма. Мабуть, знайшлися у мого водія послідовники, винесли і решту стінок кабінки, і тротуарну плитку…

А, можливо, туалет демонтували його упорядники. Яка користь від нього, коли відсутні двері?

Володимир Парієнко

Сауна районного масштабу

Сьогодні пропонуємо читачам здійснити невеличкий екскурс у буремні 90-і роки минулого сторіччя. Про деякі події того часу, що пов’язані з Великописарівщиною, згадує Володимир Парієнко у своєму автобіографічному тритомнику «Осінь на порозі».

1-го лютого 1991 року я повернувся з партійної роботи у Великописарівський РЕМ і став працювати на посаді його начальника. Період моєї відсутності у колективі склав трохи більше 5 років. Склад інженерно-технічних працівників за цей час практично не змінився, з ними мене поєднували роки спільної роботи та теплі людські стосунки. Читати далі Сауна районного масштабу