Архів категорії: Історія

3 березня. Цей день в історії

1639 р. — був заснований Гарвардський коледж в м. Бостон.

1847 р. — народився знаменитий американський винахідник телефону — Александр Грехем Белл.

1861 р. — російський імператор Олександр II підписав маніфест про скасування в країні кріпацтва.

1866 р. — у Києві відкрито публічну бібліотеку (тепер — Національна парламентська бібліотека України).

1875 р. — в Монреалі відбувся перший в історії матч з хокею.

1875 р. — у Парижі завершилася провалом прем’єра опери «Кармен» Жоржа Бізе.

1899 р. — народився Юрій Олеша, російський радянський письменник (“Три товстуни”, “Зайва людина”). Уродженець Берестейщини, випускник Одеського університету.

1919 р. — декрет Раднаркому УСРР у Харкові про відібрання надлишків одягу та білизни в буржуазії.

1921 р. — канадський фізіолог Фредерік Бантінг спільно з колегами відкрив гормон інсулін, за що згодом отримав Нобелівську премію.

1923 р. — помер Ярослав Гашек, чеський письменниксатирик (“Пригоди бравого солдата Швейка”).

1933 р. — у Потсдамі Адольф Гітлер проголосив створення Третього Рейху.

1955 р. — Елвіс Преслі вперше з’явився на телебаченні — в телеверсії найпопулярнішої кантрі-радіопрограми “The Louisiana Hayride”.

1981 р. — помер Олег Даль, російський радянський актор театру й кіно (“Пригоди принца Флорізеля”, “Зірка принадливого щастя”, “Не може бути!”, “Женя, Женечка й “Катюша”). Помер у Києві під час відрядження через неприпустиме вживання алкоголю (Даль на той час був “зашитий” антиалкогольною капсулою).

1993 р. — президент України Леонід Кравчук присвоїв 92-річному співакові Івану Козловському почесне звання “Народний артист України”.

Генеральна карта України Гійома де Боплана 1648 рік

Французький військовий інженер та картограф Гійом де Боплан (1600 – 1673 ) поступив у 1630-х роках на службу до польського короля Сигизмунда ІІІ, якого все більше турбувало зростання могутності Османської імперії та козацькі повстання у східних провінціях Речі Посполитої. Завданням де Боплана було укріплення південно-східних рубежів володінь польського короля. Найбільш відомими укріпленнями інженера відомі Броди, Бар, Кременчук а також фортеця Кодак (нині місто Дніпро).

В результаті діяльності Гійома де Боплана ним була складена перша в історії карта на якій східні польські провінції називалися Україною. Латинською мовою карта називається  «Delineatio Generalis Camporum Desertorum vulgo Ukraina. Cum adjacentibus Provinciis» що в перекладі означає «Генеральна карта диких полів України та прилеглі провінції»

Карта України
Генеральна карта України Гійома де Боплана1648 рік

Завантажити карту у великому розмірі

Особливістю карти є те, що в ті часи вони складалися дивлячись з півночі на південь (бо інакше на карту буде падати тінь). Тому сьогодні, щоб розглядати карту потрібно дещо переорієнтувати своє мислення, але це не важко. Зате в результаті в нижній лівій частині карти читач без особливих труднощів знайде фортецю Вільне, Охтирку, річку Ворсклу.

Запис створено на основі статті Максима Майорова, яка так і називається «Генеральна карта України Гійома де Боплана 1648 рік» (http://likbez.org.ua/boplan_1648.html)

Пік комунізму

Цього разу пропонуємо невеличкий фрагмент із спогадів Володимира Парієнка про Велику Писарівку періоду кінця Радянського Союзу, які ввійшли до його книги «Осінь на порозі». Йдеться про радіощоглу, що і сьогодні прикрашає територію РЕМу. Це була чи не остання масштабна споруда у районі за часів ладу, що уже майже виконав свою історичну місію.

 

У 1983 році були збудовані та введені в експлуатацію лінія 110 кВ «Улянівка (Харківської області) – Велика Писарівка» та підстанція «Велика Писарівка – 110».

Разом із підстанцією на території бази РЕМу з’явилася радіощогла (російською – радиомачта) – конструкція з металевих кутників, висотою 40 метрів, єдиним призначенням якої було розміщення на її вершині антени  для забезпечення стійкого радіозв’язку диспетчера з пересувними радіостанціями у будь-якій точці району.

Підіймання на верхній майданчик радіощогли стало новою різновидністю розваг ІТП. Відтепер всі дні народження, підведення підсумків різних перевірок, відзначання державних свят та інші події закінчувалися на 40-метровій висоті, зазвичай – з гармошкою. Та обов’язково – зі спиртним!

Сходження на висоту перетворилося на ритуал, яким завершувалися усі перераховані заходи. На вишку одночасно піднімалося до 10 осіб. Кожен ніс якийсь вантаж: один – пляшку, другий – закуску, третій – склянку, четвертий – гармошку…

Існувала реальна небезпека випадіння із чиєїсь кишені вантажу на голови, розташовані знизу. Однак, у запалі колективного ентузіазму  про обережність забували, лише Грицай Григорій Іванович завжди надягав на голову каску. Дивуюся й сьогодні, але у підсумку численних сходжень протягом минулих років жоден з верхолазів не отримав навіть подряпини.

 Іноді буйні голови з нестримною фантазією після «чаювання» впадали в нестяму та розпочинали, знаходячись на верхньому майданчику, розхитувати радіощоглу. Але, дякувати Богу, вишка стоїть у вертикальному положенні й до сьогодні, а цікавість до екстремальних походів нагору через кілька років відійшла у минуле…

На відео Олексія Мовчана, яке зроблене в кінці 90-х років є декілька відео-фрагментів знятих саме з висоти цієї споруди.

Фото для сайту також надав Олексій Мовчан

Не святковий ювілей

Сьогодні минає рівно сто років від того дня, коли відбулася Велика Жовтнева соціалістична революція, або, як її нині називають – більшовицький переворот. І якби дата не була  ювілейною, то можливо мало хто й згадав би про цю подію, хоча вона поставила з ніг на голову долі багатьох поколінь. Коли розпався Радянський союз, нам дозволили стати на ноги, але більшість цього не хотіла робити. І ось, здається, у наші дні ми все ж упали і тепер думаємо на що нам спиратися – знову стати на голову, чи стати на ноги, як і належить нормальним людям.

1984 рік. Демонстрація у Великій Писарівці до дня жовтневої революції 1917 року. У перших рядах крокують схвильовані та радісні школярі, далі з прапорами стоять мужні чоловіки. Матусі та бабусі спостерігають за своїми дітлахами. Повна ідилія. Так здавалося тоді.

Насправді діти думали, як би скоріше піти з пронизливого вітру та втекти з холодної вулиці до теплих домівок, до телевізорів, по яких у ці дні демонструвалися “Невловимі месники” та “Кортик”. Більшість чоловіків поколективно обговорювали як, де краще  і чим саме вшанувати річницю революції. Жінки поглядували на магазини, чи не привезли до свята дефіцитні продукти. Свято все-таки було святом, хоча й з інших причин, ніж думали політичні вожді. А можливо, й вони так не думали, але існували свої правила гри в боротьбі за побудову комунізму.

Як би там не було — фотографія з сайту Великої Писарівки v-pisarevka.com — яскраве свідчення тому, що у райцентрі на свята в ті роки приходило набагато більше людей, ніж зараз, навіть коли приїжджають відомі артисти та працюють атракціони. Звісно, тепер у кожного вдома свій кінотеатр із сотнями фільмів, комп’ютерні ігри чи інші розваги, але головна причина, що в 1984 році у райцентрі проживало майже вісім тисяч жителів, а зараз ледве чи набереться чотири тих, хто реально тут мешкає.

Газета «Ворскла»
№89 від 25 жовтня 2017 року

Спеціально для газети «Ворскла» подарував цю чудову ілюстрацію дня відомий в Україні карикатурист Олександр Дубовський.
 А як тобі жилося, земляче?

 

Сьогодні вони відкрили свої обличчя

У верхній частині бічної колонки з’явилося посилання на номер від 11 березня, а це означає, що вийшов з друку номер 22 від 15 березня. Ось такий вигляд має його перша сторінка,

а доступним для завантаження він стане усього через кілька днів, коли пройде реклама. Такий порядок.

А нижче фото з першої сторінки у повному розмірі. Це учасники зустрічі з приводу святкування 50-річчя відновлення випуску районної газети. Нагадаємо імена тих, хто спрямовував інформаційні вітри у серця і душі читачів багатьох поколінь.

Нижній ряд, зліва направо:

Борис Олексійович Пасюга,
Галина Федорівна Гладченко,
Лідія Павлівна Бобкова,
Анатолій Микитович Устименко,

Верхній ряд:

Михайло Петрович Обідець,
Олексій Пасюга,
Людмила Кушнірьова,
Ірина Коваленко
Олена Тягленко,
Валентина Кадничанська,
Сергій Волін.

Нажаль з поважних причин у кадр не потрапив Петро Нечвоглод, який також був на зустрічі.

Щодо акул пера, як нинішніх так і ветеранів, то їх знають і пам’ятають за публікаціями в газетах читачі різних поколінь, залишилося лише сказати про тих, чиї імена можна почути хіба що саме під час таких свят, але без них редакція просто не змогла б існувати.

Це оператор комп’ютерної верстки Ірина Коваленко. З її легких рук на клавіатурі та мишці текст газетних сторінок на моніторі комп’ютера покірно шикується в рядки та колонки стрімко обтікаючи заздалегідь розміщені фотографії, а заголовки в лічені секунди набувають потрібного стилю. Чи снилося ветеранам у ті далекі роки свинцевої верстки, що таке буде можливим?

І нарешті настав час написати декілька слів про оту біляву жіночку в окулярах. Це Люда Кушнірьова. Вона одна протистоїть інформаційним буревіями фінансовими потоками, якими вона керує. Саме від такого хитросплетіння цих струменів існує газета. Як ви справедливо здогадалися, Люда працює скромним бухгалтером.

Підсумовуючи сказане, робимо висновок, що перед початком кожного нового випуску газети нинішній редактор Олексій Борисович, наслідуючи героя відомого фільму, гордо запитує:

– А сколько у нас мушкетов?

– Четыре! – не менш гордо відповідають йому дівчата.

У добру путь, друзі! Сподіваюсь, ви дасте читачам можливість відсвяткувати разом не лише 90-річчя, але й 100 років від заснування районного часопису. Вдячних вам читачів, та творчої наснаги, а ветеранам міцного здоров’я та впевненості в тому, що їхня справа перейшла до надійних рук.

Про день прийдешній

Ні читати ні писати я толком не вмію, тому ввімкнув рано вранці радіоприймача, щоб послухати перші новини і донести до вас усю правду. По причині вищесказаного усе почуте розповім своїми словами з елементами аналітики. Свій гнів та обурення з приводу сказаного можете викласти у коментарях до цього опусу.

Ото ж сьогодні на календарі 21 січня. У скільки зійшло Сонце та у скільки воно зайде я не запам’ятав, але ще тоді, коли слухав підрахував, що день уже збільшився на 45 хвилин. Таким чином виявляється, що ніч коротшає щодоби у середньому на 3 хвилини. Ну і на завершення про астрономію скажу, що сьогодні 23-й день місяця, тобто Місяць зараз, як-то кажуть, на ущербі. Тут аналітику проводьте самі, бо я в цьому нічого не тямлю.

Трамп - Обама
Пост здав – на пост заступив

Ще сьогодні заступає на пост 45-й президент Сполучених Штатів Америки Дональд Трамп. Радіо повідомило, що вчора він у самому центрі Вашингтона зібрався на найвищу гору – Капітолійський Пагорб називається, і вже звідти виголосив свою промову до народу. Мабуть вся Америка почула. Я вчора ввімкнув пряму трансляцію церемонії інаугурації, але оскільки я дуже погано знаю англійську мову, то зрозумів лише суть сказаного. Він закликав свій народ зайвий раз не паритися, і побажав йому процвітання. До кінця я не дослухав, але мені здається, що завершилося дійство виконанням Вакарчуком знаменитого хіта «Все буде добре». Отож і нам залишається побажати нашим різнокольоровим братам з Америки щоб збулися їхні всі найкращі побажання.

А тепер про те, чого про цей день не сказало радіо.

Цього дня 1924 року помер колишній наш вождь Володимир Ульянов, чи як його знали – Ленін. Він настільки дорогий для людства, що його тіло і донині не закопали. Я так розумію, що його мощі маленькими порціями перемелюють, змішують їх з кокаїном, а потім викурюють деякі наші нинішні керманичі. Таким чином вони вдихають на повні легені дух вождя.

Цього дня 1605 року Лжедмитрій потерпів поразку від царських військ. Втікаючи він взяв курс на наші краї. Без сумніву він хотів потрапити у Велику Писарівку, але йому доповіли, що селище поки не засноване і запропонували зупинитися у Путивлі до урочистого відкриття Великої Писарівки.

У цей день ще відбулися Закарпатські всенародні збори, де ухвалили рішення щодо возз’єднання Закарпаття з Україною, але до народу ця радісна звістка дійшла лише 22-го січня. Тому керівництво нашого району вітає передплатників газети «Ворскла» з цим світлим днем історії нашого народу.

Отож передплачуйте та читайте районний часопис нашого краю і все буде добре

День в історії

1 січня 1647 р.   Запорізькі козаки розбили турецьке військо, що напало вночі на Січ.

13 січня 1936 р. У Варшаві завершився процес над членами ОУН. На лаві підсудних були 12 осіб, включаючи Степана Бандеру.

15 січня 1992 р. Верховна Рада затвердила музичну редакцію Державного гімну України.

Ти знаєш, що ти — людина?

Василий_СимоненкоЦього дня у 1935 році народився поет шестидесятник Василь Симоненко. Нажаль доля відміряла йому коротке життя, але він не ждав сподіваної волі, а сміливо йшов до неї і намагався, як міг, вести нас за собою, хоча більшість з нас все ж обрала рабство.

* * *

Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

Василь Симоненко
16.XI.1962

Гранітна стела як пам’ять про земляків

Стела в пам’ять жертв голодомору
Юрій Синьогуб, Анатолій Стріляний, Олександр Синьогуб, Сергій Павлушенко, Михайло Скорик під час відкриття пам’ятника жертвам голодомору

Минулого суботнього дня на території старого козацького кладовища, що у Старій Рябині, зібралося чимало людей. В річницю голодомору, тут відкривали сумний меморіал жертвам голодомору-геноциду 1932 — 1933 років. Ініціаторами і спонсорами цієї події стали двоє наших земляків-журналістів — кореспондент радіо «Свобода» Анатолій Стріляний і кореспондента газети «Голос України» у Дніпропетровській області Михайло Скорик. Саме завдяки їхнім зусиллям із Дніпропетровщини було привезено восьмитонну гранітну стелу, шириною чотири і висотою півтора метри. На гранітній дошці викарбувано напис: «Тут лежать понад 300 мешканців Старої Рябини різного віку, котрі загинули голодною смертю протягом 1932-1933 років. Вічна пам’ять жертвам сталінізму». Михайло Скорик так описав передісторію встановлення стели:

— У середині 80-х років минулого століття, за ініціативою вже тоді відомого московського журналіста Анатолія Стріляного, ми зайнялися збиранням спогадів старорябинівців про голод у тридцятих роках. То була непроста справа. Люди, які пережили ті часи, боялися розповідати про те жахливе лихо. Проте майже два десятки громадян усе ж таки засвідчили ту насильницьку колективізацію, варварську більшовицьку організацію колгоспного руху та боротьбу з куркульством у нашому селі. Анатолій Іванович опублікував у московському журналі «Дружба народов» документальне есе «Без патрона». А оригінали записів тих спогадів збереглися в мене, і я опублікував їх лише в 2015 році у своїй документальній книзі «Осінь» у розділі «Україномор».

Нині журналіст і письменник Анатолій Стріляний мешкає в рідному селі, як він каже, що об’їздив увесь світ, а помирати приїхав додому. Він, за розповідями односельців, з’ясував, де була викопана та яма, куди звозили зі всього села людей, які мученицькою смертю помирали від голоду. Й їх, як собак, звозили до ями, доки та не заповнилася вщерть, а тоді прикопали.

Так і знайшлося трагічне місце для меморіального пам’ятника. Облаштовувати його заходилися старорябинівці: брати Іван та Андрій Стеценки, місцеві фермери брати Олександр та Юрій Синьогуби, сільський голова Сергій Павлушенко та ін.

Розпочалося відкриття стели панахидою, яку відслужив настоятель Свято-Миколаївського храму отець Микола Дендак.

На мітингу-реквіємі виступив сільський голова С. П. Павлушенко, який подякував усім, хто доклав рук до встановлення цього меморіального пам’ятника, ще раз нагадав присутнім пам’ятати, що ми — українці, пам’ятати нашу історію і докласти всіх зусиль, щоб село наше розвивалось, процвітало і ніколи більше не зазнало таких жахіть. Побажав мирного неба і благополуччя.

Із листа до редакції
Марії ПРИМАК.

Фото Олександра Синьогуба

Помянем заживо убиенных

По центру улицы им. Митрофанова, что в Пожне, на кладбище, у самой кромки дороги, стоит большой крест — символ скорби и памяти событий 1932 — 1933 гг . 25 ноября сюда с чувством долга, светлой памяти, свечами, цветами пришли жители села.

Слово — председателю сельского совета Валентине Масалитиной: «Сегодня мы чтим память о заживо убиенных, склоняем головы в общенациональной минуте молчания, в скорби за миллионами людей, жизнь которых в мирное время оборвала голодная смерть…».

К этим словам присоединилась директор Дома культуры Галина Сторожева: «Сегодня мы с украинцами всего мира оплакиваем усопших, все пострадали, потеряв частицу своих корней…». Пронизывает тело и душу молитва «Вечная память, вечная память! Со святыми в упокой». Отец Анатолий и певчие подарили всем присутствующим чувственную панихиду.

А вот — воспоминания живых свидетелей о реальных событиях села Пожни. Одна из них — Татьяна Андреевна Воробьева. Родилась на улице Заречной. В ее семье было 12 детей — и все девочки. Отец горевал, потому как на девочек земельные наделы не выделялись. В их хозяйстве была лошадь, хозяин ездил в Кириковку, где мог купить немного хлеба и хамсы. Если возвращался ночью, мать будила всех детей и кормила их. Помнит, как соседи Зуевы, когда уже ничего съедобного не было, зарезали коня и принесли им свежину. До сих пор помнит запах той еды. Свирепствовал тиф. Отец, мама и дети болели. Лечились водой, стоя по шею в кадушке. От голода и болезней умерло 6 детей. Сегодня Татьяне Андреевне 88-й год. Она осталась одна их шести выживших сестер, к тому же успела похоронить своих троих детей. Живет она, как Бог пошлет…

Невольно вспоминается из рассказов очевидцев жуткие реальные события, которые пронизывают мозг и сердце. Когда было очень много умерших от голода, была задействована телега, на которой отвозили на кладбище мертвецов. Однажды некий Рагулин, проезжая, услышал голос бегущей женщины: «Подождите, заберите сестру». Подошли — она еще дышала. «Пожалуйста, заберите, она все равно умрет». Проходить по улицам было страшно, когда умирающие, особенно дети, просили кусочек хлеба.

Так было, а сегодня так хочется, чтобы такое не повторилось никогда! Так надобно жить не как хищные рыбы, поедая друг друга, а почеловечески, как люди.

На улице была хорошая погода. Собравшиеся не торопились домой. Они общались, вспоминая услышанное.

Ольга КОПЕЙКА,
с. Пожня.