ГАЛОПОМ ПО ЄВРОПАМ…

Володимир Парієнко

Голова правління «Сумиобленерго» Ващенко знову вирішив заохотити керівний персонал провідних дирекцій компанії та передових підрозділів і організував наприкінці літа 1999 року двотижневий морський круїз країнами Південної Європи.

До складу делегації ввійшли: фінансовий директор обленерго (керівник групи) Кривий, технічний директор Пищик, директор енергозбуту Середа, головний бухгалтер Славко, керівники обласних служб Стулень, Лозовський та сім начальників районних підрозділів, я – в тому числі.

Назву круїзного лайнера вже забув, проте згадується, що на борту було три рівня палуб, на кожній з них – бари, зали для відпочинку, обладнані кондиціонерами та витяжною вентиляцією. Рух повітря у приміщеннях організований таким чином, що тютюновий дим піднімався вертикально вгору і його запах не відчувався навіть коли палить найближчий сусід. На одній з палуб знаходився басейн з водою, яка безперервно забиралася з моря. (За моєю інформацією, теплохід незабаром продали за кордон, тепер в Україні немає жодного корабля аналогічного класу).

Туристів на кораблі було близько тисячі осіб. Годували нас стравами ресторанної кухні, періодично бавили спиртним, при бажанні його у будь-який час доби можна було також придбати у барах. Однак ціни там, як і три роки тому, кусалися. Окрім холодного пива, по два долари за кухоль, інших напоїв я не купував.

Протягом двотижневого круїзу тричі влаштовували капітанську вечерю (безкоштовне пригощання від імені капітана всіх туристів) – першої та останньої ночі перебування на борту, а також посеред подорожі. Рівно о 24–00 з камбузу корабля офіціанти викочують на палубу візки, щедро завантажені різноманітними стравами та спиртним. Їж, пий, скільки бажаєш, справжнє «свято живота», ніхто не обмежує…

Наш маршрут пролягав через порти чотирьох морів: Чорного, Мармурового, Егейського та Середземного. Перша зупинка – порт Пірей, який знаходиться поблизу Афін – столиці Греції. Екскурсовод розповів, що тутешня промисловість виготовляє дві різновидності всесвітньо відомої продукції: коньяк «Метакса» та хутряні вироби з норки. Директор енергозбуту Середа і начальник Охтирського РЕМу Катрич поїхали на звіроферму, розташовану на відстані 70 кілометрів від порту, за шубами для дружин. Ще двоє товаришів відправилися з ними у поїздку в якості охоронців.

Делегація повернулася задоволеною – ціна та якість хутра вигідно відрізнялися від українських. До того ж, у відповідності з традиціями, господар звіроферми поставив могорич за вдалу оборудку: літрову пляшку «Метакси». Щоправда, закуска була слабенькою – одні лиш цитрусові. Але – не на тих натрапив! – колеги розкошелили грека іще на одну сулію й компенсували відсутність їжі надлишком шляхетного напою. Всі вони – покупці та їхні охоронці – прибули з поїздки веселими і щасливими, а потім у стані ейфорії снували палубами корабля, люб’язно усміхаючись всім зустрічним.

Далі ми рухалися територією Італії. Програма передбачала відвідування двох портів країни. Але у жодному з них туристів-громадян України та Молдови, які налічували близько 30% складу пасажирів корабля, на берег не випустили – напередодні у подібній ситуації 40 жителів цих двох країн зійшли на берег і назад не повернулися, перейшли у стан нелегальних емігрантів.

Туристи збунтувалися, викликали українського консула. Радикально налаштовані попутники підпалили на кораблі кілька смітників. Капітан звернувся за допомогою до карабінерів (італійські жандарми), які контролювали ситуацію на борту аж до виходу судна в море.

Наступним було Лазурне узбережжя – Ніцца. Враження про порт важко навіть описати: непередавано красиві відтінки та кольори морської води, сотні яхт і катамаранів. Біля причалу ми знаходилися півтори доби: півдня – екскурсія на парфумерну фабрику, наступного дня – поїздка автобусом у Монако.

Про Францію у мене склалося враження як про країну, яка живе лише святковим життям. Все, чим вона відома, – атрибути розкоші та багатства: кінофестивалі, казино, мода, парфуми… Коли ж вони працюють?

Князівство Монако – мініатюрна держава, центр європейського грального бізнесу. Його площа – 2 квадратних кілометри, чисельність населення – близько 35 тисяч осіб. Прибутки бюджету дозволяють повністю звільнити всіх громадян країни від сплати податків. Матері мають право виховувати дітей до 18-річчя, отримуючи допомогу у розмірі середньої зарплатні.

Екскурсовод розповідав, що у Монако мають нерухомість заможні люди з країн СНД (називалися прізвища Алли Пугачової, Сергія Бубки), проте отримати громадянство їм не вдасться.

Казино «Монте-Карло» – серце країни та основне джерело наповнення бюджету. Вхід до приміщення платний, квиток для задоволення цікавості коштує 10 доларів. Брати з собою фотоапарати та кінокамери заборонено. Зі складу нашої делегації лише Іван Кирилович Пищик заглянув до розважального закладу, решта колег не визнали за потрібне витрачати валюту.

Порція морозива в Монако коштує чотири долари, у десятки разів дорожче, аніж в Україні! Хоч за якістю – нічого надзвичайного, мені здалося – суцільна хімія.

Запам’ятався громадський туалет, розташований поблизу казино. Абсолютно безкоштовний (!), у тому числі, для іноземців. Папір, миючі засоби – всього в достатку. Чистота ідеальна, кахлем оздоблені стіни й перегородки. Сяють лампочки освітлення, грає приємна музика. Жодних касирів чи наглядачів, ніхто не стоїть над душею.

Споруда знаходиться під землею, має два виходи на поверхню (як у центрі Сум, лише за рівнем комфорту речі неспівставні). Вентилятори дмуть насичене ароматними парфумами повітря, неможливо навіть передбачити характер використання підземного приміщення, знаходячись на вулиці.

А ще запам’яталося, що у Монако вздовж доріг влаштований якісний тротуар, а ще далі від проїжджої частини – канали з прісною водою. Їхня глибина 50–70 сантиметрів, ширина – від одного до двох метрів. У цих водоймах багато рослинності та різноманітних риб. Перехожі, наче в акваріумі, розглядають рибок, милуються ними, і ніхто не чіпає…

Подумалося, що в наших краях за одну ніч їх би винищили – дикі ми люди!

В якості компенсації за проблеми в Італії нам організували позапланову екскурсію на острів Корсику – містечко Аяччо, батьківщину Наполеона Бонапарта. На фасаді будинку, де він народився, знаходиться меморіальна дошка. Екскурсії не вийшло – йшов черговий ремонт. На власні очі бачив таверну, їх тут безліч. Характерна особливість міста – режим його роботи. До 12-ї години місцевого часу люди сплять. Віконні жалюзі, двері торговельних об’єктів – на замках, вулиці – безлюдні.

Життя розпочинається після обіду й триває до опівночі. Основний вид діяльності місцевого населення – обслуговування туристів. Ціни ще дорожчі, аніж на кораблі. У спеку за келих пива деруть три долари! В Україні тоді воно було у тридцять разів дешевшим.

Доводиться лише дивуватися невідповідності між працьовитістю населення та рівнем його життя, і проводити паралелі з українським селом, де хлібороби ішачать від сходу сонця, майже нічого не отримуючи взамін…

Потім відвідали Мальту – острівну державу, що знаходиться у центрі морських шляхів з Європи до Азії та Африки. Звідти судно взяло курс на Стамбул, до якого йшли без зупинок півтори доби. Прогулюючись палубами, я звернув увагу на трьох презентабельних чоловіків, які в одному із залів для відпочинку грали у преферанс.

Запропонував себе до компанії четвертим, вони погодилися. Грали «Ленінградку», ціна віста – п’ять центів. Ставки не смертельні, проте доволі солідні. Ризик був, але ж яка гра без нього? (Потім виявилося, що здалеку ситуацію контролював мій директор Віктор Миколайович Середа. Одного разу офіціант приніс мені келих холодного пива, яке замовив і оплатив все той же шеф).

Серед партнерів знаходився директор Ленінградського Ермітажу – бородань, схожий на Карла Маркса, та лікар-стоматолог зі Жмеринки – 50-річний чолов’яга, який щойно одружився на двадцятирічній юнці і на кораблі проводив з нею медовий місяць. Інформацію про третього гравця я вже забув, хай він і буде у подальшому називатися Третім. Що їх об’єднувало, з’ясувати не вдалося, однак зі всього було видно, що вони один одному не чужі.

Грали обережно, підсумки кожної гри заносили до відомості і домовилися розрахуватися наприкінці подорожі – перед прибуттям до Одеси. Час від часу гру переривали – на обід або сполоснутися в басейні. Всі інші потреби – сигарети, пиво, чай, каву – підносили офіціанти, миттєво реагуючи на жести замовників.

Грали протягом вечора і майже весь наступний день. Я вигравав більше 200 доларів. Гірші за всіх справи були у Третього. Менше нього програвав стоматолог. Директор Ермітажу вигравав близько 50-ти доларів.

…У грі наступила перерва – корабель зайшов у передостанній порт маршруту – Стамбул. За минулі три роки місто змінилося до невпізнанності, зникли стихійні базари на вулицях, торгівля перемістилися під дахи обладнаних відповідним чином торговельних центрів та магазинів. До іноземних туристів ніхто вже не чіплявся з дірявими носками та бракованими курточками.

У Стамбулі (краще пізно, аніж ніколи!) хтось із делегації згадав, що потрібно ж якось віддячити керівництву за наданий відпочинок. Склалися до загальної скарбнички і придбали для голови правління Ващенка та його заступника Варданяна по трилітровій сулії коньяку «Метакса».

Презент являв собою красиво спакований посуд з краником для зручності розливання шляхетного напою. Зберігати в дорозі й довезти за призначенням один з двох подарунків довірили мені (власних придбань у мене було небагато, і руки залишалися відносно вільними).

Увечері вирушили до Одеси, опівночі – прощальна капітанська вечеря. Як і в попередні рази, рівно о 24-тій на палубу вивезли безліч спиртного та закуски. Капітан у святковій формі обходив туристів, чаркувався з нами келихом із шампанським. Ми дякували йому за організацію відпочинку найвищого рівня.

Начальник Сумського відділення енергозбуту Житник ухитрився у цьому згромадженні народу вихопити ресторанну тацю, повністю заповнену одноразовими 250-грамовими склянками з вином. До закусок дотягтися не вдалося. Не розуміючи, чи ж дістанеться щось суттєвіше, наша група під акомпанемент романтичних тостів дружно здолала 12 літрів вина, десь по літру на кожного.

…Ажіотаж поступово спадав, більша частина туристів, нахапавши дармових трофеїв, попарно усамітнювалася в каютах. Через якусь годину на палубі все заспокоїлося, нам відкрився необмежений доступ до спиртного та якісної закуски. Житник знову приволік тацю зі спиртним – тепер це були 100-грамові скляночки з горілкою. Набрали й різноманітних страв, проте спожитий перед цим прошарок вина відбивав бажання їсти.

«Халява» вона і в Африці, і на кораблі «халява». Агітуючи та надихаючи один одного, всю тацю з горілкою ми не здолали, але надпили чимало. Святкували до ранку, спати лягли, коли розвиднялося.

На сніданок я не пішов, не хотілося не те що їсти, навіть дихати! Більше за все організм вимагав холодної газованої води, пляшка якої коштувала у барі два долари, але валюти на той час у мене не було ані цента. Позичив у Ніни Сергіївни 10-доларову купюру, з нею й пішов до бару – лікувати організм та догравати з партнерами турнір з преферансу.

Зустрівшись, розпочали останню – контрольну – гру. Грали втрьох, а не вчотирьох, як напередодні. Так званий Третій з невідомих для мене причин не з’явився, але партнери запевнили, що розрахуються за нього після завершення турніру.

На самому початку останньої гри я замовив офіціанту пляшку жаданої газованої води. Коли той приніс, віддав для сплати останній свій резерв – позичену 10-доларову купюру. Здачі він не дав – не було ще виторгу, оскільки того похмільного ранку я виявився першим замовником. Пообіцяв віддати трохи пізніше.

Гра складалася не на мою користь. Окрім банального невезіння, на її хід впливали ще два негативні фактори: моє загальне нездужання та клопоти про недоотримані вісім доларів решти.

 «Коли ж їх повернуть?» – ця думка постійно непокоїла мене на рівні підсвідомості.

Таке ж запитання я періодично задавав офіціантам, коли вони наближалися до нашого столу. Однак ті заявляли, що не розуміють, про які гроші йдеться. Всі офіціанти були одягнені в однакову уніформу, та, неначе брати-близнюки, схожі один на одного. Врешті-решт я зрозумів, що впізнати свого офіціанта та, відповідно, отримати вісім доларів здачі, мені вже не вдасться, від чого засмутився іще дужче.

У сумарному результаті турніру я програв майже всі 200 доларів свого потенційного виграшу з попередніх баталій, а могло бути ще й гірше. Партнери виплатили всього-на-всього 12 доларів залишку мого нетрудового доходу, на тому й розійшлися. На виході з бару офіціант повернув багатостраждальні вісім доларів. Я вже змирився з їхньою втратою і був невимовно радий поверненню. Віддав Ніні Сергіївні борг, а ще рівно десять доларів залишилося у моїй кишені.

У порту Одеси митники ретельно перевіряли прибулих з круїзу туристів. Вони знаходили різні порушення правил та інструкцій, що їх вчинили через необізнаність мандрівники, шантажували фінансовими наслідками та делікатно підводили до вибору: або факт правопорушення оформляється у митній декларації і турист платить до державного бюджету солідне мито; або прибулий сплачує митному інспектору названу ним суму, значно меншу від величини мита, і той робить у декларації відмітку про відсутність порушень.

Вражали масштаби цієї принизливої процедури. У проведенні перевірки брали участь більше двадцяти інспекторів, у залі працювало багато відеокамер, які фіксували все, що відбувається. Тобто, керівництво тримало у полі зору весь цей бєспрєдєл, і платили в кишеню інспекторам всі(!). Відтак, до бюджету не надійшло жодної копійки. Звідси висновок про те, що хабарники мають «дах» на високому рівні, а їхні зловживання – не результат приватної ініціативи якогось інспектора Пупкіна, а частина організованої системи зі збагачення всієї митної вертикалі.

Доглядач, який перевіряв мої скромні придбання, показуючи на вивішений на стіні витяг з Правил, у відповідності з яким дозволяється перевозити через кордон не більше одного літра міцних напоїв, звинуватив мене у підриві економічних основ держави (бачите, хотів перейти кордон аж з трьома літрами «Метакси»!)

Після виховної лекції мені запропонували альтернативу:

– варіант №1 – коньяк документується у декларації, потім вилучається, а я ще й сплачую штраф;

– варіант №2 – я віддаю інспектору 20 доларів, і він надасть послугу – закриє очі на нехтування мною державними інтересами.

Чи ж міг я не довезти колективний подарунок Генералу?

Єдиним аргументом, за допомогою якого хотів здешевити свій прохід через кордон, було посилання на відсутність доларів у необхідній кількості (як вище зазначалося, після турніру з преферансу у моєму розпорядженні з’явилися десять доларів, іншої валюти не було). На що інспектор відповів, що можна розрахуватися українською валютою по курсу п’ять гривень за долар.

Я поклав у закордонний паспорт чотири купюри (10 доларів, 10 гривень та дві купюри по 20 гривень) і віддав митнику. Оформляючи правою рукою записи у декларації, він непомітним тренованим рухом пальців лівої перегнув паперові гроші навпіл, потім – вчетверо. Через мить виник циліндр розміром з палець-мізинець, а ще через хвильку він вже знаходився у спеціально пришитій на штанах інспектора вузенькій, схожій на лампас, кишені.

Так само переходили лінію державного кордону всі працівники обленерго. У Лозовського жодних грошей взагалі не залишилося, йому довелося подарувати митникам (а вони, негідники, й не відмовилися!) одну з двох шкіряних курточок, придбаних за кордоном.

Проблеми виникли лише у Катрича. За прохід без декларування із шубою та іншими цінними придбаннями митниця затребувала непомірну ціну, для сплати якої у Миколи Васильовича ресурсу вже не було. Його одного (із тисячного колективу пасажирів) не пропустили через кордон і зачинили десь у лабіринтах митниці. Ситуація загрожувала перейти у грандіозний скандал.

Тоді Віктор Миколайович Середа, зібравши у колег залишки валюти, вирушив на допомогу. Катрич хотів прорватися через перепони пересічних інспекторів, Середа пішов до керівників установи. Які аргументи він там використовував – не відаю, але, злякавшись широкого розголосу, Миколу Васильовича через годину пропустили на землю суверенної України, не взявши ані копійки.

Через кілька місяців у засобах масової інформації пройшла новина про те, що в результаті спецоперації СБУ викрите кримінальне угруповання у структурі Одеської митниці, члени якого зловживали службовим положенням з метою особистого збагачення. Більшість персоналу митниці звільнено з роботи, порушено кілька кримінальних справ.

До змісту

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Я згоден з політикою конфеденційності та Користувацькою угодою