Особливості їзди на членовозі

Володмир Парієнко

Влітку 1983 року потрапив у ДТП електромонтер Петро Різниченко. Точніше буде сказати, організував сам собі велику неприємність. Спеціалістом він був непоганим, навчався на заочному відділенні Глухівського технікуму, мав перспективу кар’єрного росту. Проте на нього надто згубно діяв «зелений змій» – при вживанні спиртного повністю втрачав контроль і здійснював абсолютно безглузді вчинки.

Ось і цього разу, після закінчення робочого дня добряче випив, і захотілося йому провідати родича в Сумах. Схопив мотоцикла (у нього був «Мінськ», який вже неодноразово потрапляв у халепи і був стулений докупи шматками дроту), взяв курс на північ. А це – 125 кілометрів, досить таки пристойна відстань і не для такої таратайки.

На середині дороги, поблизу Тростянця, Петро опинився в кюветі, отримавши серйозні травми, у тому числі й голови. Кілька днів знаходився у критичному стані поміж життям та смертю. Його дружина звернулася до мене (Грива перебував у відпустці) з проханням допомогти транспортом для поїздки у Тростянецьку лікарню до чоловіка. Я вирішив разом з нею також провідати члена трудового колективу. Поїхали на «бобику», за кермом – все той же Микола (прізвисько з етичних міркувань повторювати не буду).

Машина, як і завжди, знаходилася в умовно справному стані. У поведінці командирського водія останнім часом ще побільшало пихи та почуття власної значущості – «член політбюро» все ж таки! За кермом він тримався у негнучкій позі, строго перпендикулярно до сидіння, охоплюючи баранку двома руками майже по всьому колу, і витискав з двигуна 80–90 кілометрів за годину. Для сучасних іномарок – все одно, що на волах. А для радянської зношеної та, більше того, недоглянутої техніки – це виглядало, наче політ камікадзе.

На зворотному шляху, коли до Великої Писарівки залишалося близько 20 кілометрів, між селами Рябина та Добрянське, нас обігнало якесь колесо. У відповідь на моє здивування «член політбюро» пояснив, що, виявляється, то заднє праве колесо з нашого автомобіля, яке з невідомої причини відірвалося від місця кріплення. Микола дав вказівку приготуватися до найгіршого (окрім дружини Петра, у салоні ще знаходилася її малолітня дитина).

Машина хитнулася, наїхавши на дорожній камінь. Маточина заднього моста, яка стирчала без колеса, гепнула на асфальт, обірвалися шланги гальмівної системи. Капот автомобіля задерся доверху, ліве переднє колесо відірвалося від землі. Моєму погляду відкрився краєвид із голубим небом, проте було не до романтики. Машину, яка втратила гальма на швидкості 90 кілометрів, згідно із законами інерції несло вперед і тягнуло вправо, в кювет. Микола, стискаючи зуби, намагався втримати кермо. Я з усіх сил тягнув на себе важіль ручного гальма, яке, так само як і більшість агрегатів спецмашини, було несправним.

Ми рухалися по траєкторії абсолютно непередбачуваної синусоїди. Дякувати Богу, на дорозі не трапилося зустрічного транспорту…

Нарешті машина зупинилася. Перелякана дружина Петра разом з дитиною на руках вивалилася із салону. Незважаючи на пропозицію трохи перечекати, поки Микола відремонтує транспортний засіб, вона пішки чкурнула у напрямку райцентру. Більше того дня я її не бачив. Імовірно, доїхала попутним транспортом. Петро ще довго знаходився у лікарні, однак машини його дружина більше не просила.

Микола пішов дорогою назад – шукати втрачене колесо. У кюветі, паралельно дорозі, проходила лінія міжміського телефонного зв’язку. Довжина прольоту між двома сусідніми опорами складала близько 30 метрів, я проміряв кроками. Колесо Микола знайшов за 14 прольотів від місця зупинки «бобика».

400 метрів ми пливли асфальтом, ризикуючи опинитися в кюветі або під колесами зустрічного транспорту!

 …Через 15 хвилин колесо було прилаштоване на місце. Машина, тепер вже при повній відсутності гальм, на звичній швидкості в 80–90 кілометрів стрімко рухалася на базу.

Після цієї події мої, і без того непрості, стосунки зі Скоркіним остаточно зіпсувалися і трансформувалися у взаємну неприязнь.

Петро Різниченко вижив і через чотири місяці після ДТП з’явився на роботі. Щоправда, став на себе не схожим: до аварії був симпатичний смуглявий хохол, а після неї – типовий представник монголоїдної раси з вузьким розрізом очей, широкими вилицями та сплющеним обличчям. До того ж, почав зловживати спиртним, звільнився з РЕМу та влаштувався електриком у комунгосп, де, у кінцевому підсумку, спився і скотився на самісіньке дно.

Іноді вечірнім часом з’являвся на території РЕМу з пропозицією гри у преферанс. Грав він слабо, завжди програвав, однак пропонував гру продовжувати. На запитання партнерів: «Коли ж ти збираєшся іти додому?» відповідав незмінною фразою: «Гратиму, доки получається!» (Хоч не получалося ніколи, не виграв жодного разу).

Останніми роками був безробітним, розлучився з дружиною, від безвиході у стані сп’яніння в 2010 році повісився у лісі.

До змісту

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Я згоден з політикою конфеденційності та Користувацькою угодою