Архів позначки: Володимир Парієнко

Вбити дракона

Ми майже закінчили публікацію спогадів Володимира Парієнка про період його життя та роботи у Великописарівському районі. Звичайно у книгах автора залишилося ще багато цікавих моментів, які не потрапили на сторінки сайту, але, як запевняє Володимир Андрійович, у нього ще залишилося кілька примірників виданих спогадів і при бажанні їх можна придбати за досить помірною ціною.

Через усі книги однією лінією проходить тема справи його життя. Йдеться про те, для чого людина прийшла у цей світ і що залишила вона перед тим, як піти на заслужений відпочинок.

Не даремно кажуть, що коли хочеш убити дракона, то спочатку убий його в собі. Здається у цій розповіді є підказка про те, як нам побороти коло корупції, зробити це навіть не для себе, а для тих, хто прийде після нас. Отже читаємо про буденні справи колективу енергетиків Великописарівського РЕМу. Читаємо, думаємо, робимо висновки. Читати далі >>>

Подорож до Європи

Ніцца. Порт
Перелік оповідань Володимира Парієнка сьогодні доповнено ще однією згадкою автора про незабутній круїз по узбережжю Європи. Сподіваюсь, читачі відкриють для себе багато яскравих граней нашого життя кінця 20-го століття.

Читати далі >>>

Російське весілля

На сайті в добірку оповідань Володимира Парієнка додано ще один спогад. Цього разу йдеться про те, як святкували весілля у Курській області ще за радянських часів. Можливо це не типовий випадок, тож нехай той, хто знається на цьому, розповість у коментарях більше.

Читати оповідання >>> 

РИБОНЬКА…

В одному з районних центрів Сумщини у радянські часи знаходилося кафе, що  входило до системи закладів громадського харчування. Тут можна було   задешево поїсти, можна було й випити – окрім кухні, функціонував буфет із набором популярних спиртних напоїв. Кафе працювало допізна, сюди, ніби магнітом, притягувало всіх бажаючих «поводити козу».

Буфетницею закладу працювала жіночка середніх років, яка мала косоокість, за що її прозвали Камбалою. Згідно з діючими на той час порядками, реалізуючи спиртне, вона була зобов’язана оцінювати ступінь захмеління клієнтів і не продавати його п’яним особам. З іншого боку, буфетниця мала зацікавленість у максимальній продажі свого товару – її заробітна плата залежала від суми виторгу. Та й обрахувати п’яного, отримати додатковий прибуток – свята справа кожного працівника прилавка, гріх не скористатися.

Якщо ж працівники міліції виявляли порушення порядку відпуску спиртних напоїв, її притягували до відповідальності – найчастіше накладали штрафи. А у випадку здійснення нетверезими жителями райцентру після відвідування кафе правопорушень або, не дай Боже, злочинів, вона могла позбавитися свого хлібного та вельми прибуткового місця.

Відтак, досить часто між буфетницею та її клієнтами виникали суперечки з приводу того, чи дійшов уже до кондиції покупець та чи можна йому продавати чергову порцію спиртного. Звичайно ж, перемогу у дебатах отримувала працівниця прилавку, останнє слово «Ні!» залишалося за нею. Після чого сторони розходилися, зазвичай із негативними емоціями та взаємними претензіями. Один п’яненький чолов’яга у відплату за принциповість продавщиці, коли аргументи цивілізованого діалогу не привели до бажаного результату, перейшов до образ: «Камбала ти, …твою маму!»

Не витримавши плювка в душу, буфетниця викликала наряд міліції – її кривднику довелося заночувати у витверезнику. Вранці, вийшовши на волю та маючи нестерпне бажання помсти, чоловік викосив під корінь на городі буфетниці бадилля картоплі (події проходили навесні, вчинок зупинив вегетацію рослин і залишив господиню без урожаю другого хліба).

Знайшлися свідки, справа потрапила до суду. Чоловіку присудили 15 діб арешту та зобов’язали заплатити потерпілій стороні вартість втраченого врожаю. Окрім того, суддя попередив підсудного, що у разі продовження з його боку переслідувань та ображань буфетниці з уживанням прізвиська Камбала, йому наступного разу за сукупністю провин загрожує стаття кримінального кодексу «за злісне хуліганство з обтяжливими обставинами».

Відтоді, зустрічаючись із буфетницею при відвідуванні кафе, чолов’яга  затівав розмову дошкульно-ввічливим тоном, граючи на публіку:

– О, кого я бачу? Рибонька! Лиш не скажу, яка…

Інші твори автора

ПОСТУПАЙТЕСЯ ДОРОГОЮ КОЛІ !

Ще одна історія з життя. Цього разу Володимир Парієнко згадує обставини отримання першого водійського посвідчення – своєрідної перпустки на широкий асфальт.

Водитель-оленьОднією із проблем районних підрозділів енергетичної галузі на початку 80-х років минулого століття було незадовільне забезпечення автотранспортом. Обласні підприємства електромереж отримували автомобілі за рознарядками державних планових органів у дуже обмеженій кількості. При надходженні нового транспорту вони, зазвичай, обновлювали свій автопарк, а у РЕМи віддавали техніку, яка вже побула у використанні і, почасти, відслужила встановлений термін. На місцях раділи кожній подачці зверху. Читати далі ПОСТУПАЙТЕСЯ ДОРОГОЮ КОЛІ !

Кіт Буржуй

Іноді у житті бувають моменти, коли ми признаємось у тому, що окрім небагатьох людей із тих, кого, на жаль, серед нас уже немає ми хотіли б зустріти ще на цьому світі якогось із домашніх улюбленців, що були по суті повноцінними членами родини. У сьогоднішній розповіді Володимир Парієнко згадує кота, що довгі роки розділяв і сімейні радості і сімейний смуток, був родинним талісманом.

На початку травня 2002 року, проживаючи в м. Ромни Сумської області, ми придбали кошеня перської породи – самця рудого кольору. Переговори з його попередньою власницею – Тетяною – вела моя дружина Олександра. Їй було надане право першою вибрати малюка з його шести співбратів після досягнення двомісячного віку. Дружина вибрала, як вона вважає, найкрасивішого, якого Тетяна тимчасово і назвала на її честь – Шурин кіт.

Кіт Буржуй
На сімейній нараді кошеняті присвоїли остаточне ім’я – Буржуй. Якраз тоді по телебаченню демонструвався серіал «День народження Буржуя»; у головного героя фільму був кіт – іншої породи, але подібного забарвлення, що й викликало у мене певні асоціювання. Подальші події покажуть, настільки достеменно він відповідав своєму прізвиську.

Кошеня було потішним, спокійним і ніжним звірком. Його головні відмінності від котів інших порід – маленький сплюснутий кирпатий носик, густа довга шерсть, величезні красиві очі, вушка сторчма та об’ємисті щічки. У Буржуя рівномірний рудий колір шерсті, лише на кінчику хвоста та на підборідді невеличкі білі плями. Читати далі Кіт Буржуй

КОЛО ПОШАНИ

На завершення  теми пам’яті про Радянську армію пропонуємо ще одну розповідь Володимира Парієнка. Події відбувалися в одному з райцентрів Сумщини, але, як з’ясувалося, деякі інші області також претендують з документальним підтвердженням того факту, що це відбувалося саме їх теренах.

На початку 90-х років минулого століття військовим комісаром одного з районів Сумщини призначили майора який був уродженцем цього краю і, звичайно ж, щиро радів призначенню, вважаючи його подарунком долі за поневіряння попередніх років на просторах безмежного Союзу. Ностальгічні почуття з плином часу все сильніше притягували його до місця, де пройшли роки безхмарного дитинства і юності. Тут він народився й виріс, тут залишилося багато друзів і товаришів. Тут же, на цвинтарі райцентру, поховані батьки.

Після розпаду Радянського Союзу в Україні відбувалося масове скорочення Збройних Сил. Значна частина кадрових військових стала незатребуваною і змушеною шукати нове застосування у цивільному житті або, прийнявши російське громадянство, продовжувати службу де-небудь поблизу Полярного кола. Престижна посада військкома (та ще й у рідному районі!) йому дісталася, дякуючи знайомству з Міністром оборони Кузьмуком, разом із яким свого часу він навчався у військовому училищі.

Посада військкома була «без пилу та бруду», хоч і вважалася військовою службою. Головні завдання комісаріатів – організація проведення призовів на строкову службу, а також облік людських та народногосподарських ресурсів, готовність до проведення мобілізації. Тоді ще діяв Закон СРСР «Про загальну військову повинність», у відповідності з яким всі юнаки при досягненні 18-річного віку повинні були виконати свій обов’язок перед Батьківщиною.

Багато хто з них вишукував варіанти ухиляння від служби або проходження її поближче від отчого дому. Батьки призовників намагалися влаштувати нащадків до безпечніших родів війська, з мінімальним ризиком для їхнього життя та здоров’я. Ці та інші подібні питання успішно вирішувалися за допомогою спритних прапорщиків із військкомату, їхні послуги користувалися підвищеним попитом та щедро винагороджувалися.

Сам комісар до рівня банальної комерції не опускався, хоч деякі бризки від щедрот «панських столів» прапорщиків перепадали і йому.

У розпорядженні військкома знаходився службовий легковий автомобіль – старенький УАЗ. Для фінансування поточної діяльності комісаріатів у державних бюджетах тих років коштів передбачалося вкрай мало – практично лише для сплати жалування офіцерам, та й то не завжди своєчасно. «Діставання» запасних частин для ремонтів далеко не нового автомобіля, бензину, навіть паперу та олівців – більшість таких придбань забезпечували вдячні призовники та їхні родичі.

Комісарський УАЗ зазвичай знаходився на стоянці під замком у гаражі військкомату. Водій повинен був тримати його у справному стані та із запасом бензину, достатнім для поїздки до обласного центру у випадку термінового виклику – військових авральні команди можуть підняти у будь-який час доби. Бензин тоді був у страшенному дефіциті, прапорщики постійно займалися пошуками «трофейного» пального, а комісар змушений був його економити.

Навіть на наради до районної адміністрації він добирався без належного шику – пішки, добре, що до неї від військкомату лише 300 метрів. Для виїзду за дорученням влади або з власної ініціативи за межі райцентру використовувався попутний транспорт – виключно з метою економії пального. Військком, як дбайливий господар, віддавав у жертву особистий комфорт задля «забезпечення боєздатності довіреного йому підрозділу».

Так було завжди… До тої пори, поки комісар не «наступав на пробку». Тільки-но він вживав дозу спиртного, негайно повертався на службу і наказував водію виїжджати з гаража. Після чого – демонтувати знімну верхню частину правих передніх дверцят. Військком сідав на пасажирське місце таким чином, щоб його профіль в усій красі було видно перехожим. Напускав на себе суворий величний вигляд і примушував возити по трикутнику центральних вулиць райцентру, де знаходилися адміністративні будівлі і завжди було людно.

Усім зустрічним пішоходам він, сидячи у позі «Струнко!», віддавав честь. При цьому у нього був вигляд, неначе у маршала, який приймає Парад на Красній Площі. Водій, розуміючи комічність ситуації, періодично пропонував шефу «закінчити огляд ввіреної території» та їхати додому. Однак невгамовний майор згоди не давав та вимагав неухильного виконання його наказів.

Вистава завершувалася лише тоді, коли в машині закінчувався бензин. Водій передусім закріплював на своє місце демонтовану частину пасажирських дверцят і затуляв комісара від засуджуючих поглядів земляків, що проходили поряд. Потім зупиняв попутний транспорт і за допомогою троса УАЗ разом з комісаром, що продовжував у величавій позі знаходитися у салоні, буксирували до двору військкомату.

Залишаючи машину із вкрай незадоволеним виглядом, майор насамперед виливав свій гнів на колесах, гамселячи їх черевиками. Залишки агресії разом із останнім китайським попередженням діставалися водію:

– Іще хоч раз бензин несвоєчасно закінчиться – будеш мене на плечах по центру носити! Звільню! Без вихідної допомоги! Мать-перемать!!!

Потім заходив до чергового офіцера, проводив ще й з ним виховну роботу із використанням нецензурних слів. І лише після цього, із почуттям виконаного обов’язку, йшов додому на відпочинок.

З часом їзда центром селища стала у воєнкома ритуалом, за яким можна було безпомилково з’ясувати ступінь його «обороноздатності». А маршрут урочистого пересування комісара, обмежений трьома вулицями районного центру, в народі прозвали «Колом пошани».

Три наряди на сімох

Сьогодні у день пам’яті про Радянську армію публікуємо ще одну розповідь Володимира Парієнка. Йдеться про службу в лавах цієї військової структури. Принагідно нагадуємо, що кожен має можливість долучитися до споминів про ті незабутні часи.

Самоволка

Весною 1974 року в батальйоні пройшла чергова ротація складу: прибуло нове поповнення, старики звільнилися в запас. Один з них під час служби у самовідлуці познайомився з місцевою гуцулкою і тепер   вирішив одружитися. Читати далі Три наряди на сімох

Крутимо колесо історії

Потихеньку радянщина відходить у минуле. Але залишається пам’ять. Уже давно немає Радянської армії, але є ще багато людей, які віддали найкращі роки своєї юності службі в її лавах, таким чином спокутуючи свій громадянський борг перед Батьківщиною. Тому у переддень пам’яті про Радянську армію і Військово-морський флот наповнюють келихи не лише ті, кому без різниці що святкувати чи то День взяття Бастилії, чи роковини з дня народження Долорес Ібарурі, але і багато людей в думках повертаються у незабутні дні, що сповнені і гіркотою втрат і радістю перемог, до подій, що і сьогодні додають у кров солідну порцію адреналіну. Якщо у когось із читачів газети чи відвідувачів нашого сайту є що повідати світові про незабутні дні служби в рядах збройних сил, звертайтеся до редакції. А сьогодні ми пропонуємо до уваги розповідь на цю тему від Володимира Парієнка.

Читати далі Крутимо колесо історії

Косарі

Про період своєї роботи у Великописарівському РЕМі черговий спогад Володимира Парієнка. У коротенькому оповіданні йдеться про керівну і направляючу роль комуністичної партії в останні роки радянської влади.

Літніми місяцями колективи промислових підприємств та бюджетних організацій залучалися для допомоги колгоспам у заготівлі сіна. В цій справі брало участь багато людей, хоч її ефективність була мінімальною. Скошене сіно почасти гнило під дощем. Облік виробітку не вівся, значна частина народу їздила на ці суботники лише з метою відпочинку та спілкування з природою. Головною була не користь справі, а участь у процесі та шанобливе ставлення до прохання-доручення райкому партії.

Дуже творчо підійшов до цього керівник РЕМу. Віталій Степанович раніше інших керівників підприємств зорієнтувався в ситуації і знайшов з неї авантюрний вихід, рішення на межі фолу, втім, як і багато інших вчинків керованого ним «політбюро». Ранком він під’їздив на бортовому автомобілі, в кузові якого знаходилася бригада косарів з РЕМу, до будівлі управління сільського господарства, з високих східців якого перший секретар райкому велично споглядав за реалізацією планів партії, і доповідав:

– Колектив РЕМу в складі 20 осіб готовий виконати Вашу вказівку та направляється в колгосп «Росія» на заготівлю сіна!

Отримував з уст керівника району подяку за високий рівень свідомості, сідав у кабіну і їхав з підлеглими немовби на косовицю. Зазвичай після цього косарі їхали на річку або в ліс і «культурно» проводили свій законний вихідний день.