Архів позначки: людські долі

ПАПКО

Папко

Жила-була собі одна жіночка. Звали її Валентиною. Чоловік давно подався шукати кращої долі, а на згадку про себе залишив двох синів. Здорові були такі хлопці. І все було у них як і у людей. Та по закінченні школи і вони покинули сімейне гніздо. Далеко позаду залишилися і армія і навчання. Жили далеко від дому. У кожного була своя сім’я, свої клопоти, та матір все ж провідували та допомагали чим могли, хоча яка там поміч, коли хата без мужика.

А по сусідству з нею жила ще одна одинока душа – Микола. Він був на два роки молодшим від старшого з братів, але будучи наскрізь пропитим горілкою та неохайним, мав вигляд чоловіка значно старішого. Попри свою пристрасть до зеленого змія Микола був досить роботящим. Працював по людях за поїсти та випити. Іноді до нього за допомогою зверталася і Валентина.

Одного разу, чи то на Різдво, чи то на Паску, приїхали сини знову провідати рідну домівку. Хата була відчинена, але їх ніхто не зустрів. Хлопців охопила тривога – обережно ступаючи, пройшли до спальні. Кімната була заповнена хмільним перегаром, у ліжку хтось лежав. Старший обережно відгорнув край ковдри. Під нею міцно спав неголений чолов’яга. Хлопці відразу і не впізнали в ньому Миколу. Почали будити.

– Ти хто, волоцюго? Признавайся! – гамселячи п’яного, намагалися задовольнити свою цікавість брати.

Нарешті вони впізнали сплячому свого колишнього товариша по дитинству.

– Миколо, це ти?

Тут сусід нарешті відкрив очі, обвів поглядом присутніх.

– Так, це я, ваш папко.

І голова Миколи знову безсило впала у ліжко.