Архів позначки: Оповідання

Російське весілля

На сайті в добірку оповідань Володимира Парієнка додано ще один спогад. Цього разу йдеться про те, як святкували весілля у Курській області ще за радянських часів. Можливо це не типовий випадок, тож нехай той, хто знається на цьому, розповість у коментарях більше.

Читати оповідання >>> 

РИБОНЬКА…

В одному з районних центрів Сумщини у радянські часи знаходилося кафе, що  входило до системи закладів громадського харчування. Тут можна було   задешево поїсти, можна було й випити – окрім кухні, функціонував буфет із набором популярних спиртних напоїв. Кафе працювало допізна, сюди, ніби магнітом, притягувало всіх бажаючих «поводити козу».

Буфетницею закладу працювала жіночка середніх років, яка мала косоокість, за що її прозвали Камбалою. Згідно з діючими на той час порядками, реалізуючи спиртне, вона була зобов’язана оцінювати ступінь захмеління клієнтів і не продавати його п’яним особам. З іншого боку, буфетниця мала зацікавленість у максимальній продажі свого товару – її заробітна плата залежала від суми виторгу. Та й обрахувати п’яного, отримати додатковий прибуток – свята справа кожного працівника прилавка, гріх не скористатися.

Якщо ж працівники міліції виявляли порушення порядку відпуску спиртних напоїв, її притягували до відповідальності – найчастіше накладали штрафи. А у випадку здійснення нетверезими жителями райцентру після відвідування кафе правопорушень або, не дай Боже, злочинів, вона могла позбавитися свого хлібного та вельми прибуткового місця.

Відтак, досить часто між буфетницею та її клієнтами виникали суперечки з приводу того, чи дійшов уже до кондиції покупець та чи можна йому продавати чергову порцію спиртного. Звичайно ж, перемогу у дебатах отримувала працівниця прилавку, останнє слово «Ні!» залишалося за нею. Після чого сторони розходилися, зазвичай із негативними емоціями та взаємними претензіями. Один п’яненький чолов’яга у відплату за принциповість продавщиці, коли аргументи цивілізованого діалогу не привели до бажаного результату, перейшов до образ: «Камбала ти, …твою маму!»

Не витримавши плювка в душу, буфетниця викликала наряд міліції – її кривднику довелося заночувати у витверезнику. Вранці, вийшовши на волю та маючи нестерпне бажання помсти, чоловік викосив під корінь на городі буфетниці бадилля картоплі (події проходили навесні, вчинок зупинив вегетацію рослин і залишив господиню без урожаю другого хліба).

Знайшлися свідки, справа потрапила до суду. Чоловіку присудили 15 діб арешту та зобов’язали заплатити потерпілій стороні вартість втраченого врожаю. Окрім того, суддя попередив підсудного, що у разі продовження з його боку переслідувань та ображань буфетниці з уживанням прізвиська Камбала, йому наступного разу за сукупністю провин загрожує стаття кримінального кодексу «за злісне хуліганство з обтяжливими обставинами».

Відтоді, зустрічаючись із буфетницею при відвідуванні кафе, чолов’яга  затівав розмову дошкульно-ввічливим тоном, граючи на публіку:

– О, кого я бачу? Рибонька! Лиш не скажу, яка…

Інші твори автора

ПОСТУПАЙТЕСЯ ДОРОГОЮ КОЛІ !

Ще одна історія з життя. Цього разу Володимир Парієнко згадує обставини отримання першого водійського посвідчення – своєрідної перпустки на широкий асфальт.

Водитель-оленьОднією із проблем районних підрозділів енергетичної галузі на початку 80-х років минулого століття було незадовільне забезпечення автотранспортом. Обласні підприємства електромереж отримували автомобілі за рознарядками державних планових органів у дуже обмеженій кількості. При надходженні нового транспорту вони, зазвичай, обновлювали свій автопарк, а у РЕМи віддавали техніку, яка вже побула у використанні і, почасти, відслужила встановлений термін. На місцях раділи кожній подачці зверху. Читати далі ПОСТУПАЙТЕСЯ ДОРОГОЮ КОЛІ !

КОЛО ПОШАНИ

На завершення  теми пам’яті про Радянську армію пропонуємо ще одну розповідь Володимира Парієнка. Події відбувалися в одному з райцентрів Сумщини, але, як з’ясувалося, деякі інші області також претендують з документальним підтвердженням того факту, що це відбувалося саме їх теренах.

На початку 90-х років минулого століття військовим комісаром одного з районів Сумщини призначили майора який був уродженцем цього краю і, звичайно ж, щиро радів призначенню, вважаючи його подарунком долі за поневіряння попередніх років на просторах безмежного Союзу. Ностальгічні почуття з плином часу все сильніше притягували його до місця, де пройшли роки безхмарного дитинства і юності. Тут він народився й виріс, тут залишилося багато друзів і товаришів. Тут же, на цвинтарі райцентру, поховані батьки.

Після розпаду Радянського Союзу в Україні відбувалося масове скорочення Збройних Сил. Значна частина кадрових військових стала незатребуваною і змушеною шукати нове застосування у цивільному житті або, прийнявши російське громадянство, продовжувати службу де-небудь поблизу Полярного кола. Престижна посада військкома (та ще й у рідному районі!) йому дісталася, дякуючи знайомству з Міністром оборони Кузьмуком, разом із яким свого часу він навчався у військовому училищі.

Посада військкома була «без пилу та бруду», хоч і вважалася військовою службою. Головні завдання комісаріатів – організація проведення призовів на строкову службу, а також облік людських та народногосподарських ресурсів, готовність до проведення мобілізації. Тоді ще діяв Закон СРСР «Про загальну військову повинність», у відповідності з яким всі юнаки при досягненні 18-річного віку повинні були виконати свій обов’язок перед Батьківщиною.

Багато хто з них вишукував варіанти ухиляння від служби або проходження її поближче від отчого дому. Батьки призовників намагалися влаштувати нащадків до безпечніших родів війська, з мінімальним ризиком для їхнього життя та здоров’я. Ці та інші подібні питання успішно вирішувалися за допомогою спритних прапорщиків із військкомату, їхні послуги користувалися підвищеним попитом та щедро винагороджувалися.

Сам комісар до рівня банальної комерції не опускався, хоч деякі бризки від щедрот «панських столів» прапорщиків перепадали і йому.

У розпорядженні військкома знаходився службовий легковий автомобіль – старенький УАЗ. Для фінансування поточної діяльності комісаріатів у державних бюджетах тих років коштів передбачалося вкрай мало – практично лише для сплати жалування офіцерам, та й то не завжди своєчасно. «Діставання» запасних частин для ремонтів далеко не нового автомобіля, бензину, навіть паперу та олівців – більшість таких придбань забезпечували вдячні призовники та їхні родичі.

Комісарський УАЗ зазвичай знаходився на стоянці під замком у гаражі військкомату. Водій повинен був тримати його у справному стані та із запасом бензину, достатнім для поїздки до обласного центру у випадку термінового виклику – військових авральні команди можуть підняти у будь-який час доби. Бензин тоді був у страшенному дефіциті, прапорщики постійно займалися пошуками «трофейного» пального, а комісар змушений був його економити.

Навіть на наради до районної адміністрації він добирався без належного шику – пішки, добре, що до неї від військкомату лише 300 метрів. Для виїзду за дорученням влади або з власної ініціативи за межі райцентру використовувався попутний транспорт – виключно з метою економії пального. Військком, як дбайливий господар, віддавав у жертву особистий комфорт задля «забезпечення боєздатності довіреного йому підрозділу».

Так було завжди… До тої пори, поки комісар не «наступав на пробку». Тільки-но він вживав дозу спиртного, негайно повертався на службу і наказував водію виїжджати з гаража. Після чого – демонтувати знімну верхню частину правих передніх дверцят. Військком сідав на пасажирське місце таким чином, щоб його профіль в усій красі було видно перехожим. Напускав на себе суворий величний вигляд і примушував возити по трикутнику центральних вулиць райцентру, де знаходилися адміністративні будівлі і завжди було людно.

Усім зустрічним пішоходам він, сидячи у позі «Струнко!», віддавав честь. При цьому у нього був вигляд, неначе у маршала, який приймає Парад на Красній Площі. Водій, розуміючи комічність ситуації, періодично пропонував шефу «закінчити огляд ввіреної території» та їхати додому. Однак невгамовний майор згоди не давав та вимагав неухильного виконання його наказів.

Вистава завершувалася лише тоді, коли в машині закінчувався бензин. Водій передусім закріплював на своє місце демонтовану частину пасажирських дверцят і затуляв комісара від засуджуючих поглядів земляків, що проходили поряд. Потім зупиняв попутний транспорт і за допомогою троса УАЗ разом з комісаром, що продовжував у величавій позі знаходитися у салоні, буксирували до двору військкомату.

Залишаючи машину із вкрай незадоволеним виглядом, майор насамперед виливав свій гнів на колесах, гамселячи їх черевиками. Залишки агресії разом із останнім китайським попередженням діставалися водію:

– Іще хоч раз бензин несвоєчасно закінчиться – будеш мене на плечах по центру носити! Звільню! Без вихідної допомоги! Мать-перемать!!!

Потім заходив до чергового офіцера, проводив ще й з ним виховну роботу із використанням нецензурних слів. І лише після цього, із почуттям виконаного обов’язку, йшов додому на відпочинок.

З часом їзда центром селища стала у воєнкома ритуалом, за яким можна було безпомилково з’ясувати ступінь його «обороноздатності». А маршрут урочистого пересування комісара, обмежений трьома вулицями районного центру, в народі прозвали «Колом пошани».

Украсти, щоб ніхто не поцупив

У грудні 1979 року мене призначили на посаду заступника начальника Великописарівського РЕМу. Відтоді доводилося регулярно бувати в обласному центрі: здача звітів, участь в нарадах, семінарах та інших заходах вищого відомства. Легкових автомобілів у нашому периферійному РЕМі тоді не було, до Сум делегації підрозділу зазвичай їздили рейсовими автобусами або залізницею – зі станції Кириківка, розташованої на території району.

Якщо ж до обласного відомства запрошувався лише один працівник РЕМу, приурочували поїздку з отриманням ТМЦ на центральному складі підприємства. В такому разі у відрядження їхали на вантажному автомобілі. Вантажівок-дальнобійниць було дві: бортовий УАЗ та автомобіль ГАЗ–52. Автомобіль для поїздки вибирали у залежності від розмірів та ваги очікуваних для отримання вантажів.

Велику Писарівку з обласним центром єднають дві дороги з твердим покриттям: одна – через Краснопілля довжиною 90 кілометрів; інша – через Охтирку та Тростянець протяжністю 120 кілометрів. Хоч дорога через Краснопілля була й ближчою, однак знаходилася в незадовільному стані. Тож їздили, зазвичай, другим варіантом.

Якось навесні 1980 року мені довелося їхати в обласний центр на автомобілі ГАЗ–52. Ввечері того ж дня, повертаючись додому, на в’їзді до району з боку Охтирки побачили кабінку щойно збудованого туалету (вранці, коли тут проїздили, його ще не було). Споруда встановлена на лузі в оточенні плакучих верб, виконана із нових соснових дощок і пофарбована в зелений колір. Дверима це «благо цивілізації» було повернуте до дороги. Від асфальту до нього вела стежка, вимощена тротуарною плиткою.

І тут водію терміново захотілося до вітру, він зупинив машину і попрямував до кабінки. Повертаючись назад, ніс на спині туалетні двері. На моє зауваження відповів:

– Всеодно їх хтось украде! Однак мені потрібніше – я ж будуюся!

Молодий і недосвідчений тоді був з мене керівник, не вистачило напористості, щоб зупинити сваволю старшого за віком підлеглого, каюся й сьогодні. Водій затягнув трофей до кузова, і ми поїхали далі.

Через кілька днів я знову побував на межі з Охтирщиною. На місці, де нещодавно знаходилася споруда для справлення природних потреб, залишилася лише вигрібна яма. Мабуть, знайшлися у мого водія послідовники, винесли і решту стінок кабінки, і тротуарну плитку…

А, можливо, туалет демонтували його упорядники. Яка користь від нього, коли відсутні двері?

Володимир Парієнко

Її ім’я — Варя!

Це було декілька років тому. Я продавала квіти на «хитрому» базарчику у Великій Писарівці. До мене підійшла жінка поважного віку. Одягнена була охайно, але дуже бідно. Зросту невисокого. В руках вона тримала велику господарську торбинку й ключ на шнурку. Купила в мене квіти, і так як у неї був час до відходу маршрутки, ми розговорилися. І ось її історія. Вона вразила мене настільки, що я час від часу прокручую її в голові, а зараз вирішила розповісти читачам районної газети “Ворскла”.

Під час Великої Вітчизняної війни мама моєї нової знайомої Надії поїхала з нею в Суми. Залишила її на залізничному вокзалі, пообіцявши повернутися і забрати. Але цього не сталося. Наді тоді було лише 6 років. На другий день вона потрапила до Сумського дитячого будинку. Із усього того, що дівчинка пам’ятала про себе, було лише те, що вона жила в селі, навпроти будинку стояв колодязь, поблизу була школа, і перед цією вулицею протікала невелика річка. Пам’ятала ім’я свого старшого брата, що тато на війні. Але прізвища та імен батька, матері не знала. В дитячому будинку дівчинці дали прізвище Найденко. Згодом вона потрапила до Лебединської школи-інтернату . Закінчила її добре, здобула професію швачки і влаштувалася на роботу на Лебединську швейну фабрику. Пізніше Наді дали квартиру у новому двоповерховому будинку.

Із кожним роком життя молодої жінки налагоджувалося, вона купила необхідні меблі, облаштувала кухню, прикрасила вікна фіранками та квітами і навіть взяла невеличкий клаптик землі для вирощування овочів. Заміж Надія не вийшла.

Усе, здавалося б, ішло в неї добре, та не давало спокою їй те, що не знала вона свого роду. І от настав такий час, що вирішила жінка присвячувати свою щорічну відпустку пошукам того місця, де вона народилася. Щороку вона їздила в один із районів Сумської області, ходила по селах і придивлялася до місцевості та розпитувала старожилів, чи не пам’ятають вони такого випадку, який трапився з нею.

Так, протягом багатьох років вона об’їздила майже всі райони Сумської області, залишався один. Надія вже не сподівалася знайти свою рідну домівку і не збиралася нікуди їхати. Та якийсь внутрішній голос не давав спокою, і ніби аж дорікав, що залишився лише один район, і вона не відвідала його.

Наприкінці 80-х років минулого століття тихим теплим червневим вечором жінка приїхала до Великої Писарівки. Так як цього дня вже не було жодного автобуса, вона вирішила переночувати в готелі районного центру. Її поселили в одну з кімнат, у якій уже була жінка приблизно такого ж віку, як і вона. Розговорилися. Надя розповіла їй свою історію. Нова знайома добре знала місцевість району і сказала, що завтра вранці вони поїдуть із нею одним автобусом, а далі вона покаже Наді дорогу, що, на її думку, може привести її додому.

Рано-вранці наступного дня жінка вирушила в дорогу автобусом, що ішов до Сум через Пожню. Доїхавши до розвилки дороги, що вела на Тарасівку, жінка порадила Наді йти в напрямку села і шукати описану нею місцевість. На підході до Тарасівки мандрівницю наздогнав чоловік, що їхав кіньми з возом. Надя попросила, щоб він підвіз її. Дорогою вона і йому розповіла свою історію. Чоловік був місцевим і вже немолодим, але такого випадку не пам’ятав. Він довіз її до магазину, де на той час була зупинка автобуса, щоб жінка змогла повернутися назад без проблем.

До магазину привезли свіжий хліб, і людей було чимало, підходили нові. Надя розпитувала їх, розповідаючи свою історію. На жаль, ніхто нічого подібного не пам’ятав. Але Надія відчувала, що десь тут, недалечко, була її домівка.

Вже залишилося зовсім небагато часу до приходу автобуса, і Надя пішла на зупинку розчарована. Аж раптом бачить, що мчить на возові той чоловік, який привіз її сюди.

Він під’їхав і розповів, що, коли прибув на ферму, то розповів там історію Наді. І один із працівників з ближнього села пригадав, що у них був такий випадок, коли зникла дівчинка. По селу пішли чутки, що то брат зниклої втопив її в річці. Тільки ту дівчинку звали не Надя, а Варя.

Розповів чоловік, де живе брат зі своєю матір’ю. Жінка, зрадівши, пішла до них. Розповівши свою історію, Надя сподівалася, що брат і мама впізнають її і зрадіють. Але сталося навпаки. Ніхто не визнавав її. Тоді Надя розповіла, що вона пам’ятає, як мамина рідна сестра приїздила з Харкова на вантажівці та привозила їм гостинці, цукерки та тканину. Назвала й ім’я тітки. Але це не дало результату: брат і мати разом відмовлялися від неї. Час був пізній, тому Надя попросилася переночувати, щоб назавтра від’їздити.

Наступного дня, коли Надя збиралася вже йти на зупинку, біля двору зупинився автомобіль, із нього вийшла літня жінках, гарно одягнена, з пакунками в руках. Вона увійшла в хату. Надя зразу впізнала її і назвала ім’я — Галя. Тітка, придивившись до неї, сказавши: «Та це ж наша Варя. Я добре її пам’ятаю!»

Матері й брату ніде було діватися, довелося визнати, що це їхня донька і сестра.

На декілька днів тепер уже Варю родичі залишили погостювати в себе. А так як вона була дуже роботяща, то відразу пішла на город полоти, поливати. Допомагала доглядати худобу, виконувала добре всю домашню роботу. Їй так хотілося жити в сім’ї, з ріднею, і жінка почала проситися, щоб залишитися в них. Вони погодилися.

Поїхала Варя в Лебедин, продала квартиру, забрала необхідні речі і приїхала в село жити з ріднею. Гроші, що одержала за квартиру, віддала братові. Потім купили корову. Варя працювала не покладаючи рук. Життя ішло. Але настав той час, коли померла Варі мама. Брат сказав, що сестра тут не потрібна.

Жінка зібрала речі й пішла жити по чужих домівках. Пенсію вона отримувала у Великій Писарівці щомісяця. Одного разу, під час чергового приїзду до райцентру по пенсію, Віра підійшла до мене і розповіла, що назбирала грошей і купила невеличке господарство, козу й курей. У руках жінка тримала великий ключ на шнурку від хати і казала, що носить його в руці або на шиї весь час. Привезла у Велику Писарівку на базарчик курячі яйця, щоб продати. Яйця були гарні, крупні. Їх зразу ж купили.

Після цього я її більше не бачила. Але цього року якось розговорилася з жінкою з того села, де жила Варя, і запитала в неї, як там вона. Жінка повідомила страшне. Вночі взимку у Варі в хаті сталася пожежа, і бідолашна загинула. А точніше — задихнулася від чаду.

Ось так закінчилася ця сумна історія. Але односельці добре відгукувються про Варю. Нехай їй земля буде пухом.

З повагою до Варі її випадкова знайома з Великої Писарівки

С надеждой на любовь

Продовження оповідання Віктора Черкашина. Початок читайте тут.


img51Целую неделю Николай ходил с камнем в груди, не понимая, что его тяготит. Он постоянно думал о Вале, ее детях и, в конце концов, решил сделать ей предложение. Во время их встречи Николай предложил Валентине пожениться и уехать вместе с детьми далеко от дома. Читати далі С надеждой на любовь

С надеждой на любовь

Валя и Коля жили на одной улице. Коля был старше ее на три года. Всегда утром Николай заходил к Вале, брал ее портфель, и они шли в школу. Вслед им были слышны насмешки — «жених и невеста». Они не обижались на своих сверстников и не воспринимали эти слова всерьез.

Спустя два года после школы Николай ушел служить в армию. Читати далі С надеждой на любовь